Залишилося прикрасити цей варіант консервативного агротрансгуманізму влучною назвою. Лише не збагну — якою. Принаймні ця програма здається реалістичнішою за програму партії Регіонів на 3027 рік. Омінь.
Діти мої! П’ять год тому купив собі такі люті та цупкі труси сімейного типу (парашути), шо тільки сьогодні порвалися. Можуть, коли хочуть.
Але мова не про це. Щороку весь регресивний світ відзначає день народження цікавого аквалериста, географічного дизайнера і корінного аватара тевтонської нації, кривавого акціоніста Вервольфа Гримлера.
Крім того, я дуже люблю наспівувати в рідкісні хвилини відпочинку московитських пісень, таких, як «Чорний Мордор», «Любо, орки, любо», «Ой, то нє назгул, то нє назгул». Помітив цікаву особливість цих чудових пісень: якщо замість традиційного тексту просто співати «вервольф гримлер», то виходить ще милозвучніше.
Чорний Мордор
Любо, орки, любо.
В світлі останніх культурно-історичних зсувів здається, що це і є оригінальні оркочухонські тексти, а знайомі нам з дитинства слова вигадали Лаврентій Бєрія та Йосип Двалін в чекістських кабінетах. До речі, про це мало хто знає, але в підручниках з оркочухонської мови за восьмий клас знайдено чимало оркографічних помилок та непевностей.
— Углуче, як ти провів літні канікули?
— їздив до батьків в Чорну Церкву, Снаго Шагратівно.
— Омінь.
Діти мої! Пролітаючи над гніздом тітушкі, тобто над звичайним спальним районом, помітив я гострим зором непритомне людське тіло. Не збите машиною і не зморене після роботи, а п’яне. Лежало воно на стежині під гарячим сонцем, з червоною як буряк пикою, а палило тими днями нещадно. І пойняв я, що цей бідолашний невдаха може отримати інсульта, як за мілую душу. В голові спалахнула думка: хто, як не я!
Заходився його рятувати, і, схопивши за ногу, почав перетягувати в затінок, але воно виявилося таке тяжке і грубе, що я втомився і покинув це бурмило як є, спересердя копнувши черевиком по дупі. І ніхто з перехожих не поцікавився: може, чимось допомогти, воно ж таке тяжке і огидне, вам, мабуть, неприємно, а давайте скинемо його в колекторний люк нахуй, щоб не валялося тут на проході... Ні, всі проявили байдужість і проходили повз — холодні душі, жорстокі серця. Все це вразило мене до нестями. Омінь.
Діти мої! Аби ви не вважали, що небесні сфери крутяться лише навколо агроельфійських досягнень, проінформую вас про існування цікавого народу, нічим не гіршого за ельфів.
За часів Уересер дуже популярними були анекдоти про чукчів із Чукотки. Які вони кумедні, дурні, хитрі та непутьові. Ну і ясно, що абсолютно безпечні і нешкідливі, бо що з них взяти — чукчі ж. Але мало хто знає, що коли до тих чукчів добралися оркочухонці під виглядом московитських комерсантів і государєвих проходимців, то чукчі різали їх зі страшною силою та моторністю цілими пачками. Чукчі історично серед північних народів вважалися найлютішими і дуже кровожерливими. Московитські white citizens про це не знали, а місцеві ескімоси (інуїти) були в курсі справи, тому швидко тікали, коли бачили на обрії абрис чукчі з моржевим іклом напєрєвєс. Довелося московитам тих чукчів збухати за державний кошт. Нині там все спокійно, але дещо прохолодно.
Найвідомішим в світі чукчею є Абрамович Роман Аркадійович. В житті цього чукчі все склалося дуже добре. В чукчів також є свої гарні співи та невеличка література місцевою мовою. Її ніхто не читає, бо за жанром вона належить до соцреалізму, або ж моржевих походеньок. Соціалізму давно вже нема, а про моржові походеньки чукчі й так непогано обізнані. Колись у них була дуже цікава національна кухня, котра складалася лишень із двох, але напрочуд смачних страв — це в’ялені московитські шийки під оленяче око та морожена строганіна з інуїтських п’яток під московитські шийки. Ви, канєшно, такого не їсте.
Так ось, щоб ви розуміли, дорогі агроельфи, світ існує не тільки для вас. А будете вийобуватися — подзвоню чукчам на Борщагу, вони приїдуть на своїх переварених каное і згодують ваші серця альбатросам. Омінь.