Діти мої! Коли я пролітав у сутінках над Хрещатиком, то вполював одну думку. Вулиця Хрещатик, з архітектурного погляду, є втіленням сатанинських амбіцій. Двалінська архітектура — це ідеологічний місток між імперською античністю та імперським соціалізмом. Нахабне використання відповідних прикрас за часів Йосипа Дваліна вказувало на велич та історичну вагу послідовності.
Ця двалінська античність має цікаву спадковість. У нашій темній уяві античність буває або грецькою, або римською, або ж елліністичною. Втім, одна хижа античність приховалася від нашого ока — Карфаген.
Якщо зазирнути в історію карфагенської дипломатії та поцікавитися тамтешнім політичним життям, можна відчути багато історичних паралелей зі знайомим нам московитським цивілізаційним терором.
Цивілізації в нікуди не зникають, тим більш античні. Вони мандрують часом і простором, а римляни це чудово розуміли. Недарма з’явилося це обнадійливе гасло «Карфаген має бути зруйнований!». Римляни второпали: якщо не випалити це гніздо нахуй, історію неприємно заклинить. Гадаєте, римлянам було не шкода руйнувати таке величне місто, як Карфаген? Дарма. Історія донесла до нас зворушливий факт: коли римські посланці проголосили рішення Сенату про цілковите знищення Карфагена, в їхніх очах бриніли сльози розуміння і співчуття. Вони знали, яка це висока ціна, навіть для Риму. Римляни вміли цінувати історичний спадок і культурні набутки, як ніхто інший, але вони тямили одну очевидність: є речі, які неможливо приборкати, бо вони хуйові за своєю природою. Їх можна тільки позбутися.
Двалінська архітектура Хрещатика нагадує мені отой карфагенський спадок, що і надалі продукуватиме нових і нових кімнатних дваліністів, соціалістів та рабів всіх калібрів і розмірів. Будяки треба видирати з корінням, якщо хочеш мати добрий врожай, агроельфе. Омінь.
Діти мої! Якщо московитські ЗМІ шукають страшної картинки з вашого життя, то варто діяти.
Отже, ставимо посеред Хрещатика намет із красивою і помітною табличкою «Європідараси» на вході. В наметі по кутках висять портрети Гітлєра та Ющенка. На столі стоїть бюстик Петлюри і сулія з горілкою, запхнута пожмаканими грошима. На підлозі криваві плями і один тазік з їстівними кишками. В кутку біля грубки спить п’яний бульбоельфійський посіпака проїздом з Гомеля, і лежить луплена арматурою ікона Юрія Долгорукого. За столом сидять крепкі дядьки в костюмах полтавських підарасів і жеруть дрібно нарубану доларову масу з люмінєвих мисок. Грають веймарські марші, а за наметом хтось рубає дрова пикою. Все пишно прикрашено рушниками і ляльками-мотанками, до столу кованим цвяхом прибито гарні вуса і чиїсь похмурі брови. Стоїть запах холодних квашених огірків з льоху. Присутні на локації актори пускають слину, а бульбоельф мугикає полонез Огінського. Раз на годину всі пиздяться за харчі.
Ну, оце ж, запрошуємо туди московитську знімальну групу. Вона, звичайно, радіє такій можливості і починає знімати на камеру чергову медіа-паплюгу, але тут до намету вдирається здоровенний голодний кнур з натертою перцем сракою, в гуцульській вишиванці, і волає в мегафон агроельфійський гімн:
За п’ять хвилин волонтери виносять з намету перечавлені тіла на гноярку за ЦУМ, а кнур сідає в маршрутку і їде на село до батьків.
Потім, коли залишки знімальної групи змонтують і випустять сюжет про цю людожерську колотнечу, імперське телебачення самонаїбнеться, бо всі тілівізори нєоб’ятної країни згорять від перенапруги і по всій Чухонській Імперії почнуться голодні інформаційні бунти, а Путіна з’їдять зголоднілі комахи. Це буде, хоч і невеличка, але наша з вами, перша перемога. Омінь.
Я, Недайбог, Творець Теренів та Керманич Кресів, звертаюся до тебе, агроельфе. Слухай і не кажи, що глухий чи дурний, або ж не чув.
Маючи око своє, я розплющив його, подивився ним і побачив тебе, агроельфе. Маючи вухо своє, я прочистив його, я послухав ним і почув тебе, агроельфе. Маючи рота свого, я розкрив його, я закрив його, бо не знаю, що й сказати тобі, агроельфе. Клянуся власною неосяжністю, ти мене розчулив.