~~~
ЩОДЕННИК УКРАЇНОЖЕРА
Одного разу депутату районної ради Петру Степановичу Кажану наснивсь приємний і, водночас, страшний сон. Снилося йому як він, ще дитиною, але вже чомусь в маленькому депутатському костюмчику і з виразною державотворчою лисиною, пасе колгоспну череду. Та жене її через Стрижавку і Вовчий став, аж на саму Торчицю. Жене собі жене, час від часу лупцюючи нерозважливих корів, а біля нього біга песик Бровко, весь обдертий, у реп’яхах, але щасливий.
Сам Петро Степанович чимчикує босоніж, із батогом в руках, так само щасливий і замріяний. Жене свою череду яругою Вовчого Ставу та й мріє собі: «Оце ж виросту, скінчу вісім класів та й поїду вчитися в ПТУ до Таращі або до Тетієва, на агронома... Вивчуся собі, та поїду на Київ поступати до інститута. Стану агрономом і робитиму в тому агроінституті, а тоді буду великим начальником, і візьмуть мене в депутати. Спочатку району, потім області, потім всієї УРСР, а тоді, навіть, і всього Совітського Союзу. Буду їздити до батьків на село чорною «Волгою» з шофером, і всі сусіди обісруться від заздрощів. І баба Килина з бабою Марусею теж обісруться, обидві».
Аж раптом так йому стало сумно, так перехотілося тікати з рідного села, що маленький Петро Степанович сів та й заплакав. Сидить ото, плаче, та й гадає собі про те, як же ж добре в рідному селі, все кругом таке привітне, така кругом краса, корівки пасуться, коники в густій траві цибають, пташки співають, сонечко гріє, в ставку карасі скидаються... ех, замріявся малий.
Коли несподівано все навколо Петра Степановича почало якимсь дивним чином мінятися. Подмухав вітерець, спочатку ледь-ледь заворушивсь, а потім потужно і поривчасто проніс повз Петра подерту районну газету. Швидко пронеслися сірі хмари через небокрай, тут-таки щось-десь затьохкало, там-сям замайоріло, забовваніло, ген-ген зацвірінькало, забулькотіло, і почув Петро Степанович голос з Небес. Спочатку тихий-тихий, а згодом гучний, потужний та страшний.
— Степанович!!! Ти вкраїнець!!!??? Степанович!!!
Петро Степанович так злякавсь, що насилу вичавив із себе три слова.
— Так, Господи!!! Вкраїнець!!!
І проревів небесний голос лютим ієрехонським басом:
— То пішов ти нахуй зі своїми пиздуватими мріями, вкраїнець!
Так і помер депутат районної ради Петро Кажан. Уві сні.
Сталася ця кумедна історія років зо двадцять тому на Київщині.
Майже в кожному аграрному колективі є свій місцевий дурник, якого шпиняє вся сільська молодь, а старші люди жаліють і пригощають смачною бурачихою і скибиною вчорашнього хліба. Такі персонажі, зазвичай, пасуть череду і працюють сторожами на обдертих короварнях. Часом не мають де жити і тому мешкають в солом’яному кублі на фермі. Усе їхнє життя пов’язане з природою та самогоном. Вони бувають дуже хитрі, але при тому дуже наївні й дурні. Дітей, як правило, вони не мають, бо їбстися із таким дивом не бажає жодна сільська курва, і це незважаючи на те, що сільські курви їбуться з такими страшними героями праці, що часом стає моторошно. Тому сільські дурники, бува, заглядаються на молоденьких створінь з такими симпатичними принадами, як ріжки і хвостик.
Був такий дурник і в цьому забитому селі, а звали його Льоня Куций. Невеличкий, циганкуватого виду замурзаний чабан, пас колгоспну отару кудлатих овечок і часом ганяв на пасовисько сільську череду плямистих корів. Куций страшно пив і в цілому був натурою мрійливою та поетичною. Коротше кажучи, дурна, але добродушна істота, що не здатна заподіяти страшного лиха, а так, тільки ото щось спиздити і пропити. Так ним було спизжено тяжкого електродвигуна з колгоспної бригади та продано кілька державних овечок дальнобійникам, які мотаються по трасі Київ-Одеса. Типовий сільський персонаж, якщо коротко.
Нам добре відомо, що вкраїнське село знане на весь світ своєю підвищеною духовністю та плеканням тисячолітніх традицій. Деякі традиції плекали й тут. Так, дуже плекали святкування дня Івана Купала та пов’язані з ним старовинні народні містерії, такі як ото перепитися всім сільським клубом після перегляду з відеомагнітофона кінострічки «Ніндзя-3», посідати на мопеди і попертися всією грядкою на сусіднє село Винарівку пиздити конкурентів по святкуванню, інших аграріїв. Або ж була популярною така ще традиція — на Івана Купала підпалити що-небудь здоровенне і смердюче, хуйнути пляшку самогону та цибати всю ніч через це пекельне вогнище для того, щоби зранку тебе везли мотоциклом до райцентру, з обпеченим їбальником, на уколи.