Так ось, одного разу на Івана Купала, під тяжкую длань народних традицій потрапив і Льоня Куций. Свято вирувало на зеленому березі сухоярського ставу, всі страшно пили, злягалися по кущах, товкли одне одному мармизи і страшно ризикували своїми молодими життями. Ризикував життям разом з усіма і Льоня, гасав через купальське багаття, пив і щиро радів. Як потім прояснилося, ризикував він найбільше. Під ранок настав той довгоочікуваний момент, коли вже всі мармизи розтовчено, дівок вкотре зіпсовано, а самогонка чомусь іще не скінчилася. В цей тривожний ранковий час Льоня спав під вербою і дививсь цікаві сни, а його карма зріла-визрівала та й нарешті визріла. Хтось із молодих бабуїнів помітив нашого дурника, який мирно сопів під деревом, і запропонував громаді цікаву розвагу — заподіяти Льоні що-небудь неприємне або якоїсь лютої шкоди. Сільська молодь часом дуже винахідлива у цих справах. Непритомного Льоню підхопили під руки-ноги і потягли на один з місцевих чималих пагорбів. Окрім Льоні, громада захопила із собою пизженого під таке діло здоровенного ската (шину) від трактора «Кировець», слоїк бензини, сірнички і газетку на розпал. По всьому відчувалося, що намічається душевна і дуже весела арійська розвага — взяти малого та дурного і зачмурити його до оскаженіння.
Врешті-решт, процесія дісталася верхів’я пагорбу, розлила по ротяках бурачиху і влаштувала нещасному чабанові сюрприза. Покришку від трактора ретельно облили бензиною і поставили на краю прірви, запхали туди сонливого Льончика, підпалили все це діло сірниками і весело хуйнули котитися крутими і довгими схилами, з таким розрахунком, щоби воно їбанулося до рівчака, котрий ледь виднівся десь там в глибині. Очманілий чабан прокинувся та моментально протверезів із першими обертами цієї диявольської машини, але вже було пізно. Льоня швидко покотивсь у світ плекання традицій. Здоровенний палаючий скат на страшній швидкості понесло на дно яруги, по дорозі він гепався об пеньки та інші нерівності рельєфу, високо підскакував і закручував траєкторію в дивовижні спіралі, перевертавсь і котився далі. Льоня верещав як недорізаний підсвинок та благав про допомогу. Всі щиро раділи. Свято Сонцестояння пройшло недарма — традиції вкотре збережено, плекання проплекано, настрій значно поліпшено. Як часто буває з дурниками, Льоня вижив і навіть не обпікся, але кинув пити, зажурився та почав уникати агроельфів та співвітчизників взагалі. Ну, власне, це вся історія. А ось мораль — те село з часом майже вимерло, так може і хуй з ним, з тим селом?
Розповім історію про ельфійський спосіб вирішування проблем і про відповідний естетизм. Сталося це вирішування в звичайному селищі сільського типу на Київщині.
Свого часу, наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих, село пережило стрімку навалу іноземних загарбників у вигляді вірменських втікачів з Карабаху. Ці вірмени вдавали із себе асфальтоукладників, мешкали в гуртожитку, часом клали асфальт на кутку і помітно скандалізували загальну атмосферу біля сільського магазину, особливо в нічний часу. Ясна річ, що то були не професори з Єреванського університету, а крепко здичавілі карабахські селюки, з по-південному палаючими очима, дурнуватим гонором і зворушливою приязню до місцевих курвів. Товклися вони на селі десь зо два роки, поки не закатали в асфальт вулицю Шевченка і вулицю Леніна. А потім районна влада у вигляді міліції нагнала їх до Вірменії, а одного посадила до в’язниці. Власне, цього й не могло не статися. Один із тих асфальторів довго залицявся до місцевої шльондрочки, аж поки не одруживсь із нею (з гучним весіллям) і, врешті-решт, зарубав її нахуй сокирою після невеличкого шкандалю, як то прийнято в дикунів. Його спіймали місцеві гайдамаки, люто відпиздили та й здали в тюремне рабство вкраїнському державному утворенню.
Настав на селі гоголівський спокій, приємна сакральність, відродилася духовність і повага до пращурів. Але від вірмен залишилася підступна пастка на згадку, і з часом вона спрацювала. В ярузі, з поетичною назвою Бондарщина, стояв невеличкий напівкустарний перевізний асфальтоварний заводик, чи щось подібне, що лишився після вірменської навали. Збудовано його було в дусі кінострічки «Кін-дза-дза». Цілковите потрійне «ку!» і steampunk, без дотримання ГОСТів і санітарії. А посеред цього марсіанського кубла в землю було зарито здоровенну ємність з чорним, як ніч, бітумом, що влітку перетворювався на вкрай небезпечну та смертельну мезозойську дригву.