Ще там працює один чоловічок, який ходить з рекламними буклетами в руках і з натягнутою на голову головою коня. Ходить людина-кінь у джинсах, заглядає в бутіки, а кругом нишпорять громадяни, незграбно й смішно вдягнуті, як ото вміють вдягатися на постсовітськім просторі. Взагалі, навкруги дуже багато цікавого, просто на кожнім кроці, але мені місцева атмосферка якось не дуже подобається. Воно, канєшно, наче й нічого такого, але заїбало, чи як це буде по-французьки. Країна схожа на мандрівне шапіто з недокатованими акторами, де в програмі (тільки у нас!) — сердиті клоуни-вбивці в футболках-сєточках і шльопанцях-моноліт! Не проєбіть!
Якось заходю до вагона метро в навушниках з музичкою, їду. Коли відчуваю фібрами душі струмінь скандалізації, витяг навушники, і шо я чую й бачу...
По-блядськи вдягнута негритянка, чи вгашена, чи просто притрушена, губата така пані чорного кольору, сидить між двох огрядних тіток і криє їх матом, таким брудним московитським, але з гарним тропічним акцентом: «Ти зайєбала, сука бльяядь йобаная!!!» — гучно і напористо. І копирсається при тому в своїй сутєньорській сумочці. Всі регочуть і добродушно на все це діло втикають. Ті дві тітки трохи напружено, але ігнорують екзотичну пані, і морозяться. На станції Гідропарк до вагону заходять троє плантаторів в спортивних костюмах, з голеними макітрами, п’яні. Дивляться на все це діло з інтересом.
Коли та негритянка переходить на політику: «Гдьє ета ваша Вкраїна?! В пііііззддььєєє, блядь!» І оце ж весь вагон замість того, щоби вчинити традиційну для агронацистів карательную апєрацію, як почав з цієї чучундри іржати, при тому так, знаєте, без задньої думки, абсолютно по-доброму. Ксенофобія та ущємлєніє в чистому вигляді. Більше за всіх іржали ті троє плантаторів в трєніках, хоча видно було, що пацани по жизні конфліктні. Лінчування сміхом ця бестія не витримала, і на якійсь станції втікла з вагону, криючи матом людей, Вкраїну, цілий світ. Отакий я бачив розгул расизму, ксенофобії, неонацизму та нєтєрпімості. Страшний.
Раз їхав машиною з Полтавщини на Київ. Під Борисполем проїжджаю здоровенний будинок в чистім полі, а дах в нього яскраво синьо-жовтий, як ото прапір. Коли дивлюся, спереду суне фура з цистерною, так та цистерна жовто-блакитна. Тоді дивлюся в дзеркало заднього виду — за мною їде ще одна вантажна фура, а кабіна в фури синьо-жовта. І, сцуко, кругом ріпак квітне жовтий, а небо голубе. А до дзеркала в мене прив’язано синьо-жовту стрічку. І шо характерно, дивлюсь у вікно, а там ця, як її, Вкраїна. Отакий збіг.
Свого часу один спостережливий ельф влучно зазначив, що серед вітчизняних письменників та поетів часто трапляються прізвища, схожі на назви невиліковних хвороб. Погодьтеся, який був би цікавий діалог в лікарняній палаті між двома хворими.
— А шо у вас, шановний?
— Та оце ж порався на городі та скрутив мене драч. А у вас?
— А я вже п’ять год мучаюся жаданом, а лікар каже, шо то осложнєніє від іздрика.
— Ну, то нічо. От було, скрутив мене кокотюха. І то наклалося на полежаку, так я й ходити був не міг.
— Ти диви, яке діло. А ще в мене рецидив прохаська. Лікар каже треба різати.
— А сусід мій помер від ірванця, год мучився та вмер був.
— А той, в мене на сраці жолдак виліз, гнійний, чуть гангрену не схопив.
— Ти диви, яке воно. Але це таке, бо от якшо позаяк вискоче, то тут же смерть. Не лікується вопше.
Лікарям-вкраїнологам.
Кілька разів у житті я лякався по-справжньому. Вперше — коли ледь не втопився в сільському ставку. Плив собі на спині, аж раптом молодий ельф цибанув з дамби бомбочкою прямо в мій кендюх, і я насилу виплив на берег, але ніхто цього не бачив. Це був переляк за життя.
Вдруге — коли випадково опинився в Державному фонді культури під час з’їзду Національної спілки письменників Вкраїни. Які йобла, які шиї, які пінджаки та вишиванки. І часник, часник, часник... Це був переляк за майбутнє країни.
Втретє залякав мене до півсмерті один чоловічок. Отож, пили ми з ним чарку й балакали, і я питаю його: слухай, ти ж такий страшний як упир, тупо схожий на хворого шовкопряда, як тебе жінка до ліжка пускає взагалі? Він подивився своїми дитячими очима і сказав: «То ти ще моєї жінки не бачив». І це був переляк за майбутнє нашого народу.
Вчетверте перелякала мене думка, котра випадково промайнула в моїй голові: «А що, як перша міжгалактична війна із застосуванням ядерних боєголовок і хліборобських знарядь праці, водночас, почнеться з повстання бульбоельфів проти мусорів? І ніяка ж соціологія цього не передбачить. Це станеться в якусь буденну мить, і почнеться з невеличкої ранкової пиздилки на вокзалі, а на ранок планету охопить ядерне божевілля». Це був переляк за майбутнє людства.