Кажуть, що ельфійська особистість формується дуже рано — ледь не в три, або ж у п’ять років. І все — далі набуті схильності лишень розкриваються. Так я вам скажу, що це маячня з тьолочіх курсів для молодих ідіоток. Коли я був малий і ходив в совітську школу, то був октябрьонком. Слово «наші» в мене викликало лишень одну асоціацію — танк Т-34 із червоною зіркою. Також я боявся американців, що мали скинути на наш мікрорайон ядерну бомбу, і боявся щиро. Дивився по чорно-білому тілівізору «Садко» фільми про совітських партизанів і переймався їхніми вигаданими долями. Читав адаптовану для дітей маячню про пригоди Леніна в Разлівє і Шушенском, і все це мені подобалось. Ленін на охоте, наприклад. Як він пішов на полювання, але не зміг встрелити з рушниці лисичку, бо дуже любив тварин. (Нахуя він вопше тоді поперся полювати — таємничка). Я вірив.
Так воно і точилося, аж поки в 91-му році, ще при конаючому СРСР, я не перевівся в іншу школу. А на тій школі вздовж всього цоколя було написано огромними літерами: «комуняку на гілляку!» Напис мені так сподобався, що картина світу в мене тут же помінялася на інакшу, при тому що на перший дзвоник всі новенькі прийшли в червоних галстуках. Ну, а потім цю піонерську хуйню відмінили — і я зітхнув з полегшенням, бо виявилося, що все своє дитяче життя не любив піонерії. Бо воно вкрай нудне.
Я вам так скажу, людина формується все життя, щомиті, поки не вмре. Якщо ж вона фундаментально сформувалася ще в п’ять років, то вона або зомбі, або професійний спортсмен. Людина проживає безліч життів. От ви пам’ятаєте точно до міліметра себе в 12-річному віці? Фрагменти, уривки, тіні тіней спогадів. Між тим, життя тоді вирувало дай боже, пристрасті кипіли на повну котушку. І де це все? Там, де й дірка від бублика — пішло гулять по трубах. Навіть страшно уявити, що існують особи, які крізь усе життя несуть в своєму серці почуті в дитинстві слова йобнутої бабушкі-більшовички: «Прі Сталіне било лучше!»
Згодом, коли я проживав чергове життя, чорт мене смикнув піти похреститися в церкву. Я пішов у Фролівський монастир на Подолі, і хрестив мене московитський піп із кендюхом і перегаром. Так закінчилася моя, щойно розпочата, церковно-духовна кар’єра. Моментально. Потім, у старших класах, майже всі мої друзі стирчали по гучному і надтяжкому death metal, від котрого нині миттєво починає боліти моя голова і поперек. А тоді я навіть засинав під час прослуховування недостатньо жвавих композицій гурту Napalm Death. Засинав у навушниках, як під колискову з котиками, а зараз я просто їбанувся б від цього кошмару за пару хвилин. А на перших курсах інституту я боявся тьолок, бо був хуйовий. А тепер не боюся, бо хуйовий, але вже інакше.
Був і корисний період у житті, коли я опанував парочку медитативних технік і тричі познайомився із затяжними самадхі, або, як кажуть у нас на Київщині, саторі. Сподобалося, але потреби в цьому не відчуваю. А ось є люди, які в гонитві за тим самадхі перетворюються на самадхізалежних психів з мудрими очима і портретом Учітєля над ліжком.
Це теж сталінізм, тільки одухотворьонний. Ну то таке діло, кожному своє. Таким чином, людина змінюється все своє життя, аж поки не посуне коней в кращі світи, або не стане сталіністом своєї царини. Про що це я, а... так ви оце ж спитаєте:
— А як же Україна?
— А Україна вічна — і не їбе.
P.S. Днями був в Івано-Франківську. Там все засрано, а замість доріг гній. А шкода.
Все життя мешкаю у столиці, а раніше, ще до першої агроельфійської навали, в Києві говорили, переважно, оркочухонською мовою. Агроельфійську балачку вчили в школі, але не дуже нею користувалися в побуті, бо кругом був совок і точилася інша буденність, не така, як ото зараз.
Так отож, запер мене батько своїм Запорожцем на село, де я навчався паплюжити народне господарство. Раз заліз на дерево і впав з нього на штабель дощок із цвяхами, і, звичайно ж, головою, а не сракою. Потім лежав в райцентрі в реанімації в комі, бачив білий коридор і всяке таке цікаве. А потім очуняв в тій лікарні, дивлюся — кругом ці, як їх, вкраїнці. Ну і почалося.
Записався в школі до гуртка поезії і накатав перший у своєму житті віршик агроельфійською балачкою: «Де Івасик, де ж це він?». Жахливий твір, але за жізнь. Другий віршик я накатав торік, про пророка і духівника Тараса нашого Шевченка, і про врожай — «Врожай». Теж похмурий твір, але вже з приємними вкрапленнями цинізму і зневаги до широких людських верств.