— Словом, паскудно це: нетерплячка, ще й реакції уповільнені. Хіба це дивно, що нас не люблять?
— Хто нас не любить?
— Як у тебе з сином? — замість відповіді поцікавився Джимі.
— Чудово, — мовив Відаль. — А що?
— Нестор найкраще влаштувався. Вони із сином наче брати.
Щойно почувши цю фразу, Відаль заходився розвивати одну з улюблених своїх теорій. Сформулювавши перший принцип — «потрібно тримати дистанцію: тільки вона і є запорукою чесної гри» (хоча сьогодні ці слова не здобули звичного схвалення), — він радий був повправлятися у кмітливості й красномовстві, підкріплених багатим життєвим досвідом, але зненацька, хоч і ненадовго, злякався, що вже пояснював це Джимі тими самими словами на тих самих прикладах.
— Такий закон, — сентиментально виснував він, — ми, батьки, відходимо раніше.
— Коли повернеться твій син? — безцеремонно урвав його Джимі.
— Та вже ось-ось, — відповів Відаль, тамуючи образу.
— То я собі піду, щоб він мене не бачив, — сказав товариш.
Ці слова засмутили Відаля. Він хотів заперечити, проте змовчав, певний, що батьківське почуття його не засліплює: Ісідоріто — ласкавий і добрий хлопчина.
IV
Відаль пройшов через два подвір’я до вбиральні.
Неліда прала білизну в умивальнику й розмовляла з Антонією та небожем Больйоло. Атонія була присадкуватою шатенкою, з грубою шкірою і короткими руками; голос її, низький та хриплий, звучав, ніби щойно зі сну. Серед мешканців будинку вона була напрочуд популярна. Небіж Больйоло — високий, худорлявий, безбородий та круглоокий, у сорочці, крізь яку просвічувала майка, — ухопив її за стан і вигукнув:
— Спритна кобилка!
«Ото молодь, — подумав Відаль. — Ці двоє, напевно, крутять собі там щось».
— Ідіть собі, йдіть, — засміялась Антонія.
— Ви мене проганяєте? — перепитав Відаль.
— Ні, що ви, — запевнила Неліда.
— Нема чого дону Ісідро слухати наші розмови, — затялася Атонія.
Відаль завважив, що очі в Неліди зеленаві.
— Чому це? — заперечив небіж Больйоло. — Духом сеньйор Відаль молодий.
— І щирий, — докинула Неліда.
— Надіюся, так і є, — озвався Відаль, міркуючи, що йому випало жити в час змін. За його молодості жінки не розмовляли так невимушено, як тепер.
— Сеньйор Відаль не тільки духом молодий, — наголосила Неліда. — Він у самому розквіті сил.
— Шкода, що мене кличуть сеньйором, — озвався Відаль.
— А якого ви року народження? — запитала Антонія.
У пам’яті Відаля зринуло двоє дівчат, котрі опитували мешканців будинку для якогось інституту психології чи соціології. «Бракувало тільки, щоб і ця витягла зошита з олівцем, — подумав Відаль. — А все ж як мені добре з молодими».
— Таке нечемно питати, — віджартувався він.
— Правильно, — підтакнув небіж Больйоло. — Не зважайте на Кобилку. До вашого відома: Фабер їй не сказав.
— Хіба можна порівнювати сеньйора із тим стариганем, — несподівано палко заперечила Неліда. — Той уже, мабуть, шістдесятку розміняв.
«Як на мене, то йому вже під сімдесят, — подумав Відаль. — А для них п’ятдесятилітній чоловік — це старигань».
— Якщо ти не знав, — войовничо правила Неліда, — то сеньйор молодший за твого дядька.
Це нагадування не сподобалося небожеві Больйоло: він спохмурнів, і на якусь мить його обличчя викривила люта гримаса. Відаль. подумав, що така дитяча вірність доволі неприємному родичеві, як-от Больйоло, гідна поваги. Потім запитав себе, чи насмілиться він зайти в туалет на очах у цієї молоді. Дурна сором’язливість… Він означив її як хлоп’ячу.
Чоловік — це хлопчак, потай перебраний у дорослого. Чи всі чоловіки такі? От, скажімо, Леандро Рей — він теж хлопчак? Поза сумнівом, Леандро дурить його, як і сам він дурить інших людей.
V
На скромного чоловіка скрізь чигають незручності. Повертаючись до своєї квартири, Відаль зрозумів, що людина, котра заходить у туалет, справляє все ж не таке жалюгідне враження, як людина, котра тікає, бо їй не стало на це відваги. Чи є більший сором, ніж показати, що тобі соромно? Ба гірше, епізод лишився незавершеним. Довго зволікати не вийде: доведеться вернутися до вбиралень. Хоч би дівчата і небіж Больйоло скоріше звідти пішли. Відаль уже був узявся за дверну ручку, як його заскочив сам Больйоло:
— Здрастуйте, доне Ісідро.
З цим типом ніколи не знаєш, як бути. Відаль розгубився і проказав: