Дідок став жертвою мого роздратування іншими подібними ситуаціями, що склалися через інших таких старих. Я просто не стримався. Не зміг подолати спокусу пальнути в цю клаповуху лису макітру».
— Що зробили з цим божевільним? — запитав Відаль.
— Цитьте, не кажіть такого, — втрутився Больйоло.
— Його одразу відпустили, — повідомив Фабер. Тим часом Больйоло відкрутив собі кран і попив зі жмені.
— Прошу вас, коли трапиться нагода, поговоріть із сином, — нагадав він Відалю й пішов до себе. Співрозмовники неспішно послідували за ним.
— Шкода мені його, — мовив Фабер.
— А мені ні, — озвався Відаль. — Корчить із себе дрібного невдаху, а сам вислуговується в консьєржа на побігеньках. Знай собі думає, до кого вигідніше прибитися.
Дорогою вони зустріли Неліду й Антонію. Відаль помітив, що з Фабером дівчата не привіталися. Той одразу пішов додому.
— Гарні ж у вас друзі, доне Ісідро, — іронічно осміхнулася Антонія.
— Ви про Баламута?
— Баламут — то таке. Але цього старого паскудника я терпіти не можу.
— Антонія правду каже, — притакнула Неліда.
Відаль захоплено оглянув плавний лебединий вигин її шиї, подумав, що сам він постійно відкриває в цій дівчині нові риси, проте одразу ж квапливо перепитав:
— А що він зробив?
— Та чого він тільки не зробив! — спалахнула Антонія. — Старий паскудник! Я з вами говорю, а лють мене так і душить. Він поночі вештається коло виходків і чіпляється зі своїми безцеремонними пропозиціями. Не вірите мені — спитайте в Неліди.
— З десятої вечора ховається тут і вичікує, — потвердила та.
— Не може бути! — вигукнув Відаль.
— Не сумнівайтеся. Ми це напевне знаємо.
— Яка гидота. А сам він хіба не бачить цього? Мабуть, із відчаю сором згубив.
І Відаль велемовно осудив неймовірну Фаберову поведінку.
— Такого дідка, — заявила Антонія, — я видала б і не пошкодувала.
По суті згодний з нею, Відаль усе-таки спробував оборонити сусіда:
— Нікому він, бідака, не потрібен.
Він повторював це раз у раз, наводив й інші аргументи, проте дівчата й чути його не бажали.
— Я винищила б усіх таких дідків, — укотре проголосила Антонія.
— Ну добре, добре. Я визнаю, що ви праві. Старі, які чіпляються до дівчат — це жалюгідне, ганебне видовище. Ви праві, абсолютно праві. Але якщо порівняти їх із якимось убивцею, зрадником чи донощиком…
— Вас же Фабер не кривдив. А уявіть себе на моєму місці.
— Звісно, ви ображені, — погодився Відаль. — Прощення Фаберу нема. Але, можливо, цей бідолаха просто не розуміє, яка сміховинна його поведінка, бо зрозуміти це — означає змиритися з тим, що ти вже старий і скоро помреш.
— А мені що до того? — відтяла Антонія.
Вона слушно каже, подумав Відаль, і все-таки, востаннє намагаючись виправдати товариша, відповів:
— Так, ви обидві праві. Фабер старий і потворний, та в цьому не можна його винуватити, бо ніхто не буває старим і потворним із власної волі.
Антонія глянула на нього й похитала головою, мовби почула щось несосвітенне, і згодна була пробачити Відалеві тільки тому, що приймає його таким, як він є.
— Доне Ісідро, ви неможливі. Піду я краще білизну виперу.
— Не кажіть такого при Антонії, — шепнула Неліда, наздоганяючи подругу.
VII
Потім йому полегшало. Довгий день блаженного дозвілля виявився благодатним. За порадою Неліди Відаль не виходив із дому. Опівдні, рушивши до ресторану, він зустрівся з дівчиною в під’їзді.
— Побудьте сьогодні вдома, — сказала вона. — Не ходіть нікуди. Відпочиньте, до завтра й оклигаєте.
— Духом ситий не будеш. А я не маю сили навіть локшину зварити.
— Моя тітка Паула принесла мені тістечок — цілий таріль. Дозвольте вас почастувати.
— Якщо ви прийдете поїсти їх зі мною.
— Ні, тільки не це. Прошу вас, не ображайтеся. Ви ж знаєте, які в нас люди.
Спершу одне, а тоді ще одне; так Відаль і з’їв півдесятка — дуже смачні — і випив кілька мате. Тістечка, проте, були важкі: після обіду він довго спав, як то бувало давно, коли прокидаєшся й не розумієш, чи зараз день, а чи середина ночі.