— Не можна допускати чвар, хай навіть і незначних, — проголосив він. — Скажімо, сеньйор Больйоло лютує, що хтось залив його водою з горища. Хіба воно того варте? Піду до нього, погляну, що там таке, — він відійшов на кілька кроків, та потім вернувся й патетично додав: — Або ми триматимемося разом, або нас роздушать на всіх фронтах.
— У вас тут людей забагато, — мовив Аревало, коли консьєрж пішов. — А нам, напевне, потрібен спокій. Ми хочемо порадитися з тобою.
— До ваших послуг, — відповів Відаль.
— Не надимайся так. Ми просто хочемо знати. Присутній тут Данте вчора ввечері надумав… розповісти йому?
— Та ми ж для цього й волочилися сюди, — роздратовано мовив Данте. — І що раніше, то краще.
— Учора ввечері він надумав пофарбувати волосся й хоче знати, як ти до цього поставишся, — випалив Аревало.
— Це, як на мене, чудово… — промимрив Відаль.
— Не соромся, — втрутився Аревало, — кажи.
— Пояснити, що мене бентежить? — запитав Данте. — Що люди різні: хтось бридиться сивим волоссям, а інших доводять до сказу діди з фарбованими чупринами.
— Тут ось у чому річ, — сказав Аревало. — Я розповів був Данте, як пішов у готель з одною дівицею, а в дверях ми зіткнулися з іншою парочкою. Моя дівиця як зарегочеться: «Глянь, який дідок». Я глянув — а то був мій однокашник, молодший за мене, тільки весь білий, неначе баран.
— А ти що, фарбуєшся?
— Здурів? На щастя, мені цього не потрібно.
— Є одне «але», — стурбовано завважив Данте. — Коли волосся фарбоване, це помітно.
— Та хто то помітить? — відповів Аревало. — Ніхто ж ні на кого не дивиться. Ми просто бачимо загалом: оцей, мовляв, сивий, а той — голомозий.
— Жінки, напевне, дивляться, — заперечив Відаль.
— Я тебе не чую, — озвався Данте.
— Вони дивляться тільки на інших жінок, щоб потім попліткувати, — правив своєї Аревало.
— Тепер люди стали прискіпливіші, — наполягав Данте. — І ти сам знаєш, що фарбований старигань розлютить їх.
— А голомозий? — запитав Відаль.
— Фарбування сьогодні, — пояснював Данте, — це поки що недосконала процедура. Дуже впадає у вічі.
— Вийди на вулицю — там половина дівчат фарбовані. Дуже видно?
— Ні, — мовив Данте.
— Видно, коли неприродний колір, — визнав Аревало, немовби змінюючи думку на ходу. — Як у брюнеток, що на білявок фарбуються.
— Брюнетки мене не цікавлять. Скажіть мені правду: чи я здаюся молодшим? Я ж не намагаюся нікого обдурити, — вигукнув спантеличений Данте.
— То нащо тобі фарбуватися? — здивувався Аревало.
— Не знаю. Того й запитую.
— Часом єдиний вихід — це плигнути в порожнечу.
— Легко тобі вирішувати за інших. А мені ж ви нічого не кажете: як буде — краще чи гірше? Раніше як було?
«Дурний, вередливий хлопчисько», — подумав Відаль. Уголос же він запитав:
— Що тоді робити голомозому?
Повернулася Неліда.
— Сеньйоре, — тихенько гукнула вона, — вас просить до телефону Леандро.
— Ви зачекаєте?
— Ні, вже йдемо.
— Що ви думаєте робити з цією білизною? — спитала Неліда.
— Виперу.
— Дайте мені.
— Не треба. Ще Антонія понавигадує…
— Та вже ж.
Відалеві довелося притлумити інстинктивну тривогу, щоб увійти в ательє, де працювало зо півдесятка дівчат. А донедавна ж він любив перебувати в товаристві молодих жінок.
— Я збираюся вкласти трохи грошиків у готель, — озвався в слухавці Рей.
— Що ти кажеш!
— Хочу тобі показати. Зможеш вийти сьогодні надвечір? Це недалеко від тебе. О п’ятій — не зарано? — і він продиктував адресу по вулиці Лафінура.
Відалеві не спало б і на думку, що саме ця таємниця гризла товариша напередодні. Мабуть, він нікудишній психолог, подумалося йому. Геть нічого не тямить у людях.
X
«Це неможливо», — подумав Відаль, звернувши на вулицю Лафінура. Утім, через кілька кроків він мусив визнати, що іншого тут нема. Так прояснилися всі вчорашні вагання сердешного Рея: той не наважувався сказати, що хоче купити будинок розпусти. Тепер уже й сам Відаль завагався. «По правді, — сказав він собі, — заходити сюди без супутниці якось незручно». У дверях з’явився широко всміхнений Рей і кивнув товаришеві рукою. Скільки років потрібно прожити, щоб досягнути повної зрілості, позбутися безпідставного сорому? Відаль роззирнувся, мабуть, надіючись увійти всередину так, щоб ніхто його не помітив, і особливо сердитий на довбня Рея за те, що той привертає увагу своїми жестами. Рей обійняв його, вельми втішений, навіть збуджений. Сторонній спостерігач не побачив би в цьому нічого безумного. Що тільки не могли робити тут двоє літніх сеньйорів. Скажімо, придивлятися, чи не купити собі готельчик. Як то незрідка буває, правда здавалася неймовірною.