— Ні, доне Хесусе, там зайнято, — застеріг Пако.
— Усі номери однакові, — сказав господар і відчинив наступний.
Рей і Туна зайшли всередину; дон Хесус пропустив Відаля, а сам пішов, причинивши двері. У кімнаті були широке ліжко, два нічні столики, два стільці й великі дзеркала. «Я втрапив у пастку», — подумав Відаль, але тут-таки зрозумів, що це безглузде припущення. Скільки ще він, літній, підтоптаний чоловік, лишатиметься в душі дитиною? Ба гірше: полохливою дитиною? Напевне, так воно буде в усіх несподіваних ситуаціях до кінця його днів… У цю мить він завважив, що Рей ніжно цілує дівчині руки.
— Будь чемним, або я піду, — пригрозила вона. — Я казала вже, що не хочу гаяти час.
— Добре, будемо ніби чужі, — покірно згодився Рей.
Він указав Відалеві на стілець, а сам примостився на краєчку ліжка, як чемний хлопчик. У такій позі Рей здавався ще огряднішим і більшим.
Відаль неуважно читав написи на стіні: «Адріана і Мар-ін», «Рубен і Селія», «На спомин про серце ентреріанця[18]», «Пілар і Рубен»…
Туна потерпала від сильного нежитю. Вона сякалася, одну за одною витягаючи серветки, й складала використані на вільному стільці.
— Якщо ти боїшся захворіти… — дбайливо натякнув Рей.
— Якби мені шкодило скидати одяг, — запевнила його Туна, — я вже нагуляла б туберкульоз.
Роздягаючись, Туна охайно вішала одяг на спинку стільця. Гола пройшлася кімнатою, несподівано скромно виконала кілька танцювальних па, екстатично скинула руки вгору та покружляла.
Відаль помітив, що шкіра в неї на животі сірувата, а біля пупка чорніє родима пляма. Туна підійшла до Рея, щоб той її поцілував, а потім заговорила.
— Ти теж нічого не робитимеш? — спитала вона, і Відаль із подивом збагнув, що дівчина звертається до нього.
— Ні-ні, дякую, — хапливо заперечив він і в цю мить відчув огиду, мало не злість.
— Мене не соромся, — реготнув Рей. — Туні це заввиграшки.
Так йому, очевидно, хотілося показати свою владу. Обурений Відаль хотів був відповісти щось, коли це дівчина тоскно промовила:
— Якщо ти нічого не робитимеш, то візьми, будь ласка, на згадку.
Туна витягла із сумочки серветку, приклала до губ і награмузляла помадою під відбитком: «Від Неґри».
— Дякую, — мовив Відаль.
— Тебе кличуть Неґрою? — занепокоївся Рей. — Мені ти цього не казала.
Вона одяглася, попросила заплатити їй і пустилася з Реєм у запеклий торг. Відаль пригадав, що Рей завжди називав розрахунок «моментом істини». Прощаючись, Туна і Рей уже не сварились, а ніжно, як дядько з небогою, цілувалися в щоки.
— Непогана дівуля, — озвався Рей, коли чоловіки лишилися самі. — У мене й інших таких достолиха, на телефоні постійно. Сказати, як я її знайшов? У рубриці «Хатня прислуга» в одному оголошенні так вихваляли її гарну вроду, що я не міг не звернути уваги. Вони хороші дівчата, тільки лигаються з кодлом молодиків. Вірити їм не можна.
Друзі попрощалися з господарем і вийшли на вулицю. Хтозна-чому Відалеві жаль було Рея. Він хотів заговорити до нього, щоб той не подумав, буцім товариш сердиться, але на гадку не спадало нічого, і так вони мовчки пройшли чималий шмат дороги.
— Як швидко її руйнують, — завважив Відаль, минаючи напіврозвалену будівлю.
— У нас лише руйнувати вміють швидко, — підтвердив Рей.
Відаль оглянув руїни. Від будинку лишилась одна кімната без даху — колись, очевидно, то була спальня, — обклеєна шпалерами з темним квадратом там, де, певне, висіла чиясь фотографія, та нутрощі ванної. Перед пекарнею, згадавши, як утік від Рея вчора (так, наче звичка постає з самого лише прецеденту), Відаль, не вагаючись, мовив:
— На мене чекають. Бувай, — і хутко подався геть. Озирнувшись, побачив ту саму картину, що й напередодні: м’ясисте обличчя Рея з відкритим ротом.
XI
Відаль хотів негайно повернутися додому, наче тварина, що поспішає до лігва; проте, відчувши неспокій, вирішив, собі на диво, утамувати нерви, перш ніж замкнутись у кімнаті на ніч. Він думав, що за свої літа пережив уже стільки, аж незбагненно, що його дивує ця сцена в готелі. Та все-таки Відаль порівнював її зі снами, в яких начебто й не відчуваєш загрози чи небезпеки, але чомусь не можеш опиратися химерним чарам довколишніх образів. У цю мить хтозна-чому він пригадав своє дитинство й батьківського пса, бідолашного Шпига, що після багатолітньої невсипущої, самовідданої та гідної служби постарів і заходився ганебно й дурно бігати за сусідськими суками. Тоді, хлопчиною, Відаль, мабуть, уперше в житті відчув розчарування. Дружба зі Шпигом розладналася, а Ісідро спізнав два нові стани душі: гризоти сумління й невтішну тугу.