Тепер він захотів поговорити з Джимі. Той, зі своїм гострим розумом, допоможе йому звести все на жарт, збагнути суть цієї абсурдної пастки, яку на нього наставили. Авжеж, непросто буде переповісти цю притичину, не згадуючи Рея — точніше, не збиткуючись із Рея, — та правда й те, що сам Рей обманув його задля якогось свого потаємного наміру. Хай там як, йому не хотілося навмисне зраджувати товариша. Тут Відалеві згадався вислів, що міг би, напевне, оборонити бідолашного Леандро: «Ми судимо гріх, а не грішника». Та чи довго він зможе доводити Джимі його правдивість? Так, не плекаючи ілюзій, дон Ісідро дійшов до вулиці Малабія, де Джимі мешкав після того, як йому заплатили, щоб він перебрався з колишнього свого помешкання на розі Хункаль та Бульнес. Він вирішив тимчасово оселитися в готелі.
Але, на щастя для нього, тамтешній власник так само вирішив звести нову будівлю, тож і виплачував пожильцям компенсацію, щоб ті якнайшвидше виїхали. Джимі, який прибув одним із останніх, вимагав найбільше, нескінченно зволікав із виселенням та досі мешкав у велетенському будинку, де праворуч від дверей ще висіла чорна лискуча табличка, на якій золотими літерами було виведено «Готель “Нуево Лусенсе”». Разом із Джимі мешкала його білява, бліда й бундючна небога Евлалія, щодо ролі якої ходили різні плітки, оскільки всю хатню роботу виконувала поденниця Летісія, істота з бридкою фізіономією та шкірою, що нагадувала шкіру мумії.
На початку століття «Нуево Лусенсе» був родинною віллою, де кухня та інші допоміжні приміщення розташовувались у підвалі. Світло до кухні проходило крізь напівкругле віконце на рівні хідника. І саме там, на білому тлі мозаїчних стін, щось рухалося, привертаючи Відалеву увагу.
Він зупинився, нахилився, пригледівся. Йому здалося, що в підвалі танцює пара і що міцні обійми в їхньому танці чергуються зі швидким кружлянням, а похитування — з шарпаниною.
Потім він зрозумів, що в обіймах партнера тріпоче ніхто інша, як Летісія. За нею ганявся Джимі, невпізнаваний у пориві чіпкої, настирливої жаги. Обоє, розпатлані, в пожмаканому одязі, являли собою геть нечупарне видовище. Відаль закляк, скорчившись при віконці.
— Наче хтивий пес, — промовив чийсь незнайомий голос за спиною, і Відаль отямився. — Такого старого паскудника треба провчити.
Відаль розігнувся. Згори вниз на нього грізно дивився кощавий юнак, із вигляду — безперечний фанатик.
— Не перебільшуймо, — відповів дон Ісідро, інстинктивно заступаючись за друга.
— Ви так думаєте? — прокурорським тоном запитав юнак.
— Я сам не робив би такого, але він має право, якщо йому цього хочеться, — видушив із себе Відаль.
Дорогою додому він раз у раз оглядався, чи ніхто за ним не йде. Дивна вервечка готелів і карикатурних любощів закінчилася цією гнітючою, малопристойною сценою. Чим він міг дорікнути собі? Тим, що з дурної цікавості виставив друга на глум, а потім не зміг достатньо рішучо за нього заступитись. І знову, лаючи себе за боягузтво й сподіваючись, що таке більше не повториться, Відаль озирнувся.
XII
— Гарний сьогодні ранок, — мовив Нестор, заходячи до Відаля. — Нема чого вдома сидіти. Підеш із нами на матч?
— Ні, мабуть, ні. Ще холодно.
— Це тобі тут так здається. Ти не виходив сьогодні?
— Ходив у крамницю й пекарню. Ішов собі, думав про своє, і аж коли повертався, зрозумів, що в місті тихо, як у дні революцій. Це не звичайний недільний спокій.
— Тільки от нині скрізь стоять поліцейські. Кажуть, що не допустять жодних сутичок. Ходімо. Не кисни, чуєш?
— Я тут міркував…
— Про що?
— Про різні дурниці. Про те, що ми вже старі. Що старим у житті не місце, тому що для них нічого не передбачено. Тобто для нас. Новина, чи не так?
— Ти ще не старий. І місце є для всіх. У житті багато цікавого.
— Не знаю, друже. Вийди на площу Лас-Ераса, глянь на дівчат. Людство плодиться невтомно: щороку — по виводку, навіть злидні не вадять.
— Картинка надихає.
— Не дурій. Мусиш визнати, що вони не для тебе. І краще не задивляйся, бо перетворишся на старого паскудника.
Нестор зиркнув на нього круглими невиразними півнячими очицями й заявив: