— А що ви хочете? Його ж відлупцювали палицями.
— Нарешті він дістав по заслузі. Сильно побили?
— Добряче. У цьому ж під’їзді. Хіба ви не чули?
— Так, тепер пригадав. Уранці якось?
— Опівдні.
— Так, саме опівдні, в четвер, — Відаль подумав, що для балачок про консьєржа вона занадто вродлива, тому запитав: — Чого це така красуня стоїть тут сама, на порозі?
Він хотів зробити дівчині комплімент, але спромігся лише на незграбну безцеремонність.
— Чекаю на свого жениха, — відрізала Неліда.
Ці слова встановили між ними дистанцію. Відаль усміхнувся, сумно поглянув на Неліду й пішов, хитаючи головою. Яке безглуздя, думалося йому, він, дорослий чоловік, хвилюється через бажання позалицятися до дівчиська, а надто через одненьку невинну розмову. Це взагалі непростимо. Так, намагаючись опанувати себе, Відаль роззирнувся, нібито щось шукав, і тихо промовив: «Нестор не перебільшував. Ранок і справді гарний». Він ішов, огинаючи смітники, розставлені обабіч вулиці довгими паралельними рядами. Вони стільки років товаришують із Нестором; чому ж донині Відаль зовсім його не знав? Чи він аж такий байдужий? «Звісно, допитливим мене назвати важко, а без цікавості й відкриттів не буває; одначе всі допитливі люди, яких мені випадало знати, дурні». Виявляється, Нестор може вхопити суть і викласти її доступними словами. І як не полюбити його після історії про гроші та клинів із себе самого? Так багато говориться про самотність, але хіба можна бути самотнім із друзями?
На розі біля хідника дон Ісідро завважив візок лахмітника, навантажений пляшками й старими газетами. Збоку на візку було написано: «Збір вторинної сировини». Міркуючи про те, що зусилля міської влади гуртують людей і точно визначають місце кожному, ліворуч біля стіни, метрів за два від себе, Відаль зненацька почув звук, наче вибух. Іще не оговтавшись від миттєвого замішання, побачив лахмітника, який, без жодної на те причини й, очевидно, добряче прицілившись, жбурляв уже другу пляшку. Дон Ісідро відчув на обличчі вітер, озирнувся в пошуках підтримки, але на обличчях трьох-чотирьох випадкових роззяв — один збирався перейти вулицю й зупинився, ще кілька базікали біля брами сусіднього житлового будинку — враз побачив лютий вишкір хижаків, ладних кинутися на жертву. Відаль інстинктивно крутнувся на місці й дременув геть, проте невдовзі з подивом зрозумів, що втомився — а в юності ж у «Спортіво Палермо»[20] він добре долав короткі дистанції — і що біжить дедалі повільніше. Йому стало лячно. Раптова й незаслужена агресія, втома (ознака несподіваної фізичної немочі), кволий біг, іще страшніший, ніж сам напад, — усе це дуже його схвилювало. Неліда, яка все ще стояла в під’їзді, простягла йому руки й підтримала.
— Ісідро, що таке? — запитала вона.
Відаль завагався. Чи це збентеження пов’язане з тим, що допіру сталося? І як пояснити, щоб Неліда не подумала й не сказала «пусте, невелика біда»? Чи не опиниться він у становищі хлопчака, що, налякавшись, зумисне перебільшує небезпеку? Тепер він уже не той, що колись. Заводіякою Відаль ніколи не був, та не був і вайлом. І ось уже вдруге за тиждень ця дівчина проводжає його додому. Раніше так не було. Ні, він мовчатиме. Що йому ще залишається? А якщо Неліда візьметься розпитувати? Скільки тоді мовчати? Що довше він зволікатиме, то менш правдиво прозвучить зізнання, і Неліда втратить довіру до нього.
Утім, вона нічого не питала. Відаль дивився на неї з удячністю, аж доки не зрозумів, що це означає. Вона, мабуть, думає, що йому дуже й немає чого пояснювати.
— У мене жбурляли пляшки, — вимовив він передовсім із самолюбства.
Сидячи поруч на ліжку, Неліда гладила і пригортала його. «Вона вважає мене старим, — подумав Відаль, — от і ставиться, як до маленького хлопчика».
XIV
Відаль розглядав її зблизька — губи, відтінки шкіри, шию, руки, такі виразні і загадкові — і раптом подумав, що не поцілувати дівчину буде нестерпно. «Я збожеволів», — сказав він собі. Поцілувати Неліду означало би знищити ніжність, яка струмує від неї. Ні, так не можна, він розчарує дівчину, а себе виставить егоїстом, нездатним правильно зрозуміти щедрий порух душі; лицеміром, чемним з вигляду, та насправді пойнятим брудною хіттю; дурнем, який насмілився її виявити. «Таке зі мною вперше, — подумав він (а заразом відзначив, що самокоментарі вже стали для нього звичкою). — Раніше в таких ситуаціях я поводився так, як годиться чоловікові з жінкою, а тепер…» А раптом він помиляється? Раптом із невиправної сором’язливості втрачає чудову нагоду? Чом би не дивитися на речі просто, не думати, що Неліда й він?..
20
«Спортіво Палермо» — аргентинський футбольний клуб, заснований 1908 року й розташований у Буенос-Айресі.