— Нелідо! Нелідо! — голосно покликав хтось у під’їзді.
Неліда зашарілася. Дон Ісідро мало не звелів їй вийти від нього через суміжну кімнату, але, на щастя, змовчав, усвідомивши, що ця дурна та ница пропозиція образить горду дівчину. Вона поправила спідницю й зачіску. Відаль міркував, що будь-хто, побачивши їх удвох, не візьме на віру жодних пояснень, а його вважатиме брехуном чи щонайменше бовдуром. Це суперечило його нещодавнім думкам.
Неліда відчинила двері і вийшла, піднявши голову й не дивлячись на Відаля. Той прислухався. Спочатку було тихо, а потім сердитий чоловічий голос запитав:
— Куди це ти поділася?
— Не кричи на мене, — відповіла вона.
Відаль підвівся, готовий її захистити. Постояв, дослухаючись, але почув лише, як віддаляються кроки, і впав на ліжко, збагнувши, що нічого більше не вдіє. Звиклий до розчарувань, спробував відігнати прикрі думки, щоб заснути; трохи поспав, а прокинувся відпочилий і в доброму гуморі.
«Закохані палко сваряться й хутко миряться», — думав Відаль, тамуючи страх за Неліду.
Він рушив у туалет — нарешті успішно: ніхто йому не зустрівся. Попив холодної води з-під крана, збризнувши лице: на щастя, цілком безпечна розвага. Після епізоду з лахмітником найрозумніше було б, напевно, сидіти у себе в кімнаті. Хіба не читав він десь у журналі, буцімто люди влазять у халепи тому, що вештаються казна-де? Але припізнишся — й життя збіжить; це правда, отож Відалеві захотілося вийти до друзів на площу Лас-Ераса, звично сісти на лавку й погрітися проти сонечка.
XV
Відаль зрадів, ще здалека помітивши Джимі. Не впізнати його було годі: Джимі сидів на лавці біля пам’ятника в старому сірому пальті з рудуватими підпалинами від праски, звернувши до сонця гостре рожеве лисяче обличчя, вкрите кількаденною білявою щетиною. Він ніби й куняв, проте, достеменно як лиса, заскочити його не вдалося.
— Нині на вулиці безпечніше, ніж удома, — промовив Джимі. — Ти згоден?
Він говорив привітно, та дещо зверхньо. Відаль подивився на нього з любов’ю, знаючи, що цей подеколи дошкульний тон становить суть ексцентричної особистості Джимі і не конче свідчить про його ставлення до співбесідника. Давня дружба — немов великий, зручний будинок, де можна розкошувати собі на втіху.
Можливо, тому, що всі негаразди лишилися вже позаду — напад, ворожі погляди свідків, поспішна втеча, довга сцена з дівчиною, загалом приємна, проте зіпсована його полохливим ваганням, — можливо, тому, що все це минуло, а ще тому, що Відаль відпочив і, ладний забути про біди, рішучо дивився вперед, його посіло нестримне, п’янке бажання поговорити.
Неначе воїн, який співає гімн перед битвою, він подумки проказав рядок із вірша, котрий давно, ще за його дитинства, любив декламувати батько:
«Що заподіє нам підступна доля…»
— А розказати, що зі мною сталося? — безтурботно озвався Відаль і переповів усе, що діялося в будинку розпусти. Джимі слухав заворожено, насилу тамуючи конвульсивний смішок, аж його викривленим рум’яним обличчям заструменіли сльози.
— Бачиш, які огидні дідки, — підсумував він. — Мало сердешному Рею робити паскудство. Він хоче, щоб інші на це дивилися.
— Він ніякого паскудства не робив, — заперечив Відаль.
— У тім-то й річ, — розвеселився Джимі. — Він хоче публічно себе принижувати.
— Як можна хотіти такого?
— Ти не знаєш, якими брудними бувають старечі слабкості.
Відаль уявив, як Фабер підстерігає дівчат коло виходків, як Леандро слиняво цілує руки Туні, як Джимі бігає за Летісією, мов хтивий пес.
— Вони мерзенні, але мене не смішать, — мовив він. — Скоріше обурюють.
— А мене ні. Люди стали такі дражливі. Про мене, то всякий старий перетворюється на карикатуру. Вмерти від сміху можна.
— Чи від смутку.
— Чого? Може, ти сам боїшся вплутуватися в цю гонитву?
— Може, і так.
— У грандіозний похід личин.
— Кожен заздалегідь готує собі маскарадний костюм, — притакнув Відаль.
— Який не завжди пасує, — докинув Джимі, помітно натхнений порозумінням із другом. — Висить, мов позичений. Чисто тобі комедія.
— Страх Господній. Це так принизливо. Людина з власної волі й без сорому здається на глум.
— На гидування. Дрижить і слиниться, наче слимак. Не думав, що Рей до такого дійде. За касою приндиться, а в душі ховає від нас пікантні секретики — цілу чорну безодню.