— Не перебільшуй.
— А знаєш, що справді огидно? Він, мабуть, слинив її так само ласо, як гребе собі сир та арахіс.
— Так само, як ти мацаєш Летісію, — не подумавши, мовив Відаль і жахнувся. Він хотів захистити Рея, а не образити Джимі.
Той не образився.
— То це ти бачив нас із вулиці, — весело й гучно зареготав він у відповідь. — Я так і подумав, але пригледітися не встиг. Бо ця дуринда знову від мене втекла б. Не можна втрачати нагоди. Як ти вважаєш?
— Нагоди бувають різні.
— Потім жалкуватимеш до смерті.
— З твоєю подружкою — навряд.
— А що в ній поганого? У моїй, як ти кажеш, подружці? Усі жінки, по суті, однакові, а з такими, як вона, можна й горя не знати.
— Ти мені, звісно, вибач, але вона не красуня.
— А я уявляю іншу. Головне — щоб хоч якась тобі подобалася. А коли жодної не пригадаєш, тоді вже, як не крути, пора хвилюватися, бо це означає, що ти постарів.
Отак завжди. Ви впевнені, що загнали його на слизьке, але змигнути не встигли, як уже слухаєте його мудровані настанови. Джимі непереможний.
— Тобі пальця в рот не клади, — завважив Відаль зі щирим захватом. Він думав, що серед стількох зневірених Джимі лишався опорою світу — принаймні їхнього товариства.
Сонце вже не гріло; друзі вирушили додому. Зненацька увагу Джимі привернуло таксі, яке повільно сунуло вулицею Каннінга в їхній бік.
— Хочеш сісти?
Машина пригальмувала на середині кварталу.
— Чого це раптом? Я просто дивлюся, і все. У наші дні не можна ґав ловити. Б’юся об заклад, ти не побачив, що біля водія сидить шпиг.
Вони перейшли дорогу й наблизилися до машини. У салоні плакала незнайома стара.
— Що могло з нею статися? — здивувався Відаль.
— Не втручайся.
— Бідолашна жінка.
— І потворна. Чого ти так осміхаєшся? Я не дивлюся на неї. Бо ще зурочить.
— Я вже піду, — відповів Відаль.
— Сьогодні ввечері граємо у Рея, — нагадав йому Джимі.
«Він правду каже, — подумав Відаль. — Дарма я дивився на цю баберу. Ніби не знаю, що життя завершується відчаєм».
XVI
Не доходячи до вулиці Сальґеро, Відаль зустрів сина.
— Яка удача, — завважив він.
— Не певен. Здається, ти зовсім не розумієш теперішніх настроїв.
Нерозв’язний конфлікт поколінь, подумав Відаль, проте заперечив сам собі: нічого подібного. В усьому винна ота лікарка-психолог — малому за повірницю й оракула, — а коли не вона, то Фаррелл і молодотурки. По правді, дон Ісідро вже й не намагався зрозуміти всі ті нісенітниці, які навалювалися на нього щогодини.
— Як матч? — поцікавився він, щоби змінити тему.
— Не питай. У наших де й дівся командний дух. Кроста розповідав, що їхня дисципліна — то вже міф. Вони тепер економістами поробилися: грошей би їм, грошей і ще раз грошей. Щовечора пиятика й жінки, напередодні матчу похапцем прибігають на стадіон, тренуються до знемоги, а потім грають, як сонні мухи. І всі дивуються, чого це від нашого великого національного футболу залишилася хіба сама тінь.
— Чи не тому, що старі гравці ні до чого вже не годяться?
— Геть ні до чого. Що ви знали тоді про командну роботу й тактику? Ти ж не будеш порівнювати егоїстичний футбол, де панують фіґлі-міґлі й сутий індивідуалізм, і нинішню гру, з науковою точністю вивірену в усьому своєму перебігу.
— Інциденти були?
— Трохи колотнечі на трибунах — так, нічого особливого, переважно зразковий порядок, усе культурно, публіка навіть знудилася.
— Слухай, поки я не забув. Баламут просив мене поговорити з тобою.
— Поговорити? Про що?
— Про його вставну щелепу. Чи зможе він якось іще повернути її?
— Я мушу ще й за нього заступатися? Ви всі подуріли. У мене й без того сутужне становище, а рідний батько добити хоче.
— Що сталося?
— Ти ще питаєш. Я не хотів нічого розповідати, щоб не тривожити, але знаєш, що кажуть?
— Що?
— Отой, який городину розвозить, і його посіпаки якось прознали, що ти сидів на горищі. Здається, вони розлючені.
Відаль нічого не відповів, щоб не дратувати сина, а передовсім — щоб той не пустився у свої догматичні розумування, які так шкодили їхнім стосункам. Мовчки вони дійшли до вулиці Паунеро. Відаль пригадував слова однієї сусідки, сказані, коли Ісідоріто був ще немовлям: «От би побачити вас колись: гулятимете разом — від гордощів аж надиматися будете».
— Не хочу тобі докучати, але ти знаєш, який Баламут, — настирний і безцеремонний.