— А ще дурний.
— Він не сам. Небіж за нього — у вогонь і в воду.
Ісідорітове обличчя побуріло, ніби чай, у який перелили молока. Повні губи вигнулися вниз у розпачливому жорстокому страху.
— Послухай, — промовив він, — і зрозумій якомога скоріше: знаєш, на кого зрештою вийдуть усі ці групи приборкання? Не створюй мені зайвої мороки, а краще — задля свого ж добра — навчися домовлятися з людьми і дай мені спокій. Моя теперішня доля й так незавидна.
— Добре, але ж Больйоло, дядько й небіж… якщо вони нападуться на мене…
— Зараз в усіх руки зв’язані, і в них також. Онде Кобилка — Антонія — така була запекла активістка, а тепер молиться, щоб на неї ніхто уваги не звернув. Небіж Больйоло сидітиме тихо бодай заради неї.
— У Антонії якась біда?
— Слухай, де ти живеш? Не знаєш навіть, що в доньї Далмасії виявили швидкоплинний атеросклероз?
— Бідна жінка.
— Бідні її внучки. У неї хвороба просувається ззовні всередину, зачепила якийсь там центр; тепер у ньому не виробляється те, що має, і жінка геть перетворилася на чоловіка. Якщо дівчат від неї не заберуть, вона їх зіб’є на квасне яблуко. Жахливий скандал.
— Недобре так говорити. Вона ж годиться тобі в бабусі.
— По-перше, хто сказав, що мені потрібна бабуся? По-друге, ця жінка перетворилася на гадюку, яку треба знищити. А ти — чого ти ще хочеш? Поки вони там колотяться, до тебе їм діла не буде.
Звернувши на вулицю Паунеро, Відаль ураз відчув, що поруч нікого нема. Він глянув туди, де мав ступати Ісідоріто. Нікого. Озирнувся на ріг: син віддалявся в напрямку вулиці Бульнес.
— Ти що, не йдеш додому? — гукнув Відаль.
— Іду, старий, іду. Зроблю тут дещо й повернуся, — відбуркнув Ісідоріто.
Відаль подумав, що рано чи пізно в житті неминуче надходить час, коли всі твої дії викликають хіба що роздратування. Тоді лишається єдиний спосіб відновити втрачений авторитет: померти. «Скоро діждеться», — майнув у нього в голові двозначний висновок.
Так він дійшов додому. У під’їзді, зіпершись на двері, стояв Больйоло. Злякавшись, чи той не підслухав, бува, його розмови з собою, Відаль підкреслено ввічливо привітався:
— Сеньйоре Больйоло, як ваші справи? Що чувати?
Сусід відповів не одразу.
— Не дивуйтеся, що я не хочу вітатися з вами, — сказав він нарешті. — Для мене той, хто не виконує моїх прохань, однаково що мертвий. Ба гірше: я ставлюся до таких як до дрібної наволочі.
Глипнувши на Больйоло знизу вгору, Відаль стенув плечима й пішов до себе. Замкнувся й пообіцяв собі неодмінно відлупцювати його, коли виросте. У кімнаті було холодно. «Дивно, — подумав Відаль. — Щойно ми розмовляли про нього з Ісідоріто, а через кілька хвилин я його зустрічаю». Ці знаки — чи радше збіги — нагадують нам про те, що життя, цілком обмежене й конкретне для людини, чутливої до нетутешніх пересторог, завжди готове втягнути її у вир надприродних страхів. Відаль поставив грітися воду. Треба при нагоді поговорити про знаки з Аревало. Замолоду, під час безконечних нічних прогулянок, хлопці вели блискучі філософські диспути, але з літами, напевне, втомилися від життя. Відаль узяв собі мате, умостився в кріслі, заплющив очі й почав гойдатися, потроху цмулячи напій. На вулиці залунала сирена — із тих, що колись стояли на автомобілях. Потім Відаль почув, як удалині, хитаючись на повороті, до нього з металічним скреготом мчить трамвай, і зрозумів, що йому це сниться. Усі недавні події забулися; тепер дон Ісідро сподівався побачити себе на світанку в рідному домі на вулиці Парагвай, де в сусідній кімнаті спали батьки. Почувся гавкіт. Це, мабуть, Шпиг, їхній пес, прив’язаний у дворі до гліцинії. Відаль уявив — чи то йому наснилось, — як переказує цей сон Ісідорітові, а той погоджується, мовляв, усе це дуже кумедно — старі трамваї та автомобілі з такими чудернацькими сиренами. І ось уже стало непросто відрізняти думки від сну. Уперше Відаль зрозумів, чому кажуть, наче життя — це сон: коли довго живеш, події свого життя, як і сон, стає неможливо переказати, тому що нікому це не цікаво. Та й люди, коли помирають, лишаються для живих тільки героями сновидінь: вони забуваються, тануть в імлі, мов сни, колись такі реалістичні, про які тепер ніхто не хоче слухати. Інколи батьки знаходять вдячних слухачів у власних дітях, і так померлі чіпляються за останнє відлуння життя в довірливій дитячій уяві, допоки те не згасне в пам’яті, наче вони ніколи не існували. Відаль сказав собі, що йому пощастило — у нього досі є друзі: Нестор, Джимі, Аревало, Данте, Рей. Мабуть, він і справді задрімав: коли у двері постукали, він підскочив. У кімнаті запали сутінки. Відаль провів рукою по волоссю, поправив краватку і відчинив. На порозі тьмяніли силуети двох чоловіків.