XVII
Швидко оговтавшись, Відаль упізнав Еладіо з авторемонтних майстерень. Другий, який тримався позаду, був йому незнайомий.
— Сеньйори, чим можу служити? — озвався Відаль, корячись давньому звичаю гостинності. — Заходьте, будь ласка. Заходьте.
Еладіо був невисоким літнім чоловічком, кривоносим і чисто виголеним, з апатично вигнутими вустами. Він шепелявив, і від цього здавалося, начебто між зубами в нього піниться слина.
— Ні, дякую, — мовив він. — Ми мусимо вернутися до друзів.
— Не стійте в дверях, прошу вас, — наполягав Відаль.
Гості все-таки не зайшли, а він не здогадався ввімкнути світло. Його дратувала якась нарочита стриманість у поведінці Еладіо. Крім того, Відаль не міг зрозуміти, пощо прийшов незнайомець, хто він такий і чому їх не відрекомендували.
Чужинець ховався в сутінках. «Я десь його бачив, — міркував Відаль. — Когось він мені нагадує». Еладіо помітно нервувався. Якщо вони принесли йому кепські новини, подумав Відаль, то мали б усе пояснити одразу. Вони розбудили його, урвали спогади, а тепер ще й поводяться якось незрозуміло. Він хотів був утретє запросити їх увійти, коли побачив, що Еладіо ніяково всміхається. Відаль онімів від подиву, і тим неймовірніше після цієї усмішки прозвучали слова.
— Сталося дещо погане. Не знаю, як і сказати вам, — Еладіо знову боязко всміхнувся й повторив: — От не знаю і все. Того і взяв з собою хлопчину. Сам я такого робити не звиклий, боявся йти, а вдвох, як то кажуть, легше. Бачте, який я збентежений — навіть не познайомив… це Пако. Знаєте його? Пако, слуга з готелю. І як там той нещасний Віласеко? Нікого немає, мусить самотужки поратися. Ніби бачу: швендяє від одного ліжка до іншого…
— Слухайте, погане чи ні, але розказуйте: що таке?
— Нестора вбили.
— Як це?
— Отак. На трибуні. Не віриться.
— Де біля нього чувають? — запитав Відаль, пригадуючи нещодавній дотеп Джимі у відповідь на ті самі слова.
— Не знаю. Друзі в нього, у домі сеньйори Лабарте.
— А син?
— Не питайте. Бігає, напевно, бозна-де, залагоджує формальності. То ж була насильницька смерть. Доне Ісідро, я хочу сказати, що дуже вам співчуваю. Ви були добрими друзями. Я Нестора й сам любив. А тепер нам час повертатися.
— Я з вами. Зачекаєте? Тільки надіну пончо. Мені здається, чи знову похолодало?
Замикаючи двері на ключ, Відаль почув у під’їзді сміх. Там стояли Неліда, Антонія та Больйоло. Зненацька вони замовкли. Відаль привітався з ними скупим кивком, гадаючи, що дівчата й навіть Больйоло виказують повагу та розуміння до його почуттів. Це припущення збудило в ньому певну подобу гордості. Проте на вулиці він замислився над тривожним питанням: що спільного у Неліди з Больйоло? І ще подумав, що друг допіру помер, а він уже почав забувати його. Насправді ж Відаль картав себе несправедливо: у цю мить Несторова загибель роздвоювала його свідомість і змінювала все довкола, мов пропасниця: жовтаві стіни сусідніх будинків тиснули на нього, наче тюремний мур. Неподалік у ряд палало три-чотири багаття; їхня червона заграва перепліталася з тінями, поглиблюючи перспективу вулиці. Від цього Відалеві стало сумно й самотньо.
— Нині ж Петра й Павла, — нагадав Еладіо. — Діти й дорослі палять вогонь та дуріють.
— Теж мені веселощі, — проказав Відаль. — Вони страшні, як чорти.
XVIII
Друзі тулилися в домі Нестора біля гасової пічки в їдальні, жваво бесідували й курили. На пічці стояла каструля з водою та евкаліптовим листям. Настінний годинник зупинився на дванадцятій. Джимі вголос читав газету. З появою новоприбулих усі замовкли. Хтось кивнув головою.
— Що тут скажеш? — меланхолійно промовив Рей.
Відаль помітив, що Аревало в новому костюмі. «І без лупи. Диво дивне. Треба обговорити це з Джимі», — подумав він, а тоді, згадавши про Нестора, запитав:
— Як це сталося?
— Ми ще не знаємо деталей розслідування, — урочисто відказав Рей.
— Нащо тільки син туди пішов? Базікало мале, — озвався Джимі.
— Про що ви говорите? — запитав Данте.
— Усі ви свідки, — заявив Рей, — я намагався його відрадити. Навіть назвав самогубцем.
— Бідолаха, він думав, що все буде добре, якщо вони підуть удвох із сином, — завважив Аревало.