— Ви мої боржники, — застеріг друзів Рей. — Я замовив вінок від імені всіх.
— Чи то він у тебе золотий, чи то тебе надурили, — відповів Данте, витягаючи гроші.
— Хіба я не казав тобі, Ісідро, — підморгнув йому Рей, — що вінки тепер дорогі?
XIX
По стількох роках дружби Відаль уперше опинився в Несторовій кімнаті. «Ми не ділилися особистим, — подумав він, розглядаючи фотографії незнайомих людей, — та це не вадило нам бути друзями». Зараз кожен готовий вилити тобі душу, а справжніх друзів катма, — велемудро підсумував Відаль.
— Біднесенький, як його понівечили, — мовила якась жінка.
Навіть сама звістка про загибель Нестора не вразила його так, як ці ніжні слова. «Я плáчу, як дитя, — подумав Відаль. — Або як лицемір. Ганьба та й годі».
Він заплющив очі. Не хотів, щоб останнім спогадом про товариша стало його неживе обличчя. Думав був привітатися з господинею, але донья Рехіна здавалася такою байдужою і старою, що Відаль опустив простягнуту руку й повернувся в їдальню.
— До твого відома, — озвався Аревало, — цей сухоребрий був на трибуні.
Відаль підійшов до прищавого хлопця.
— Ви бачили, як його вбили?
— Бачити не бачив. Але дещо припускаю, і свідок підтверджує.
Відаль поглянув на нього з огидою, проте запитав:
— Це правда, що його розтоптали?
— Як би його топтали, коли він сидів на самому вершечку? Знаєте, як воно було? Матч усе не починався, люди знудилися, аж тут хтось і каже: «А скиньмо якогось старого на поле?» Оце ж бо другим сеньйора Нестора й скинули.
— А син його захищав?
— Якщо не помиляюся, — втрутився гість із велетенськими руками, — то кажуть, що не захищав. Адже так?
— Так, — кивнув шмаркач і холодно додав: — Та хто не має старих у родині? Це нікого не компрометує. Але є такі, що своїх старих захищають.
Відаль відчув, як Джимі торкнув його за лікоть.
— Ви певні, що його не розтоптали? — запитав гостролиций.
— Нащо було його топтати, — відповів хлопець, — коли він сам хряснувся, наче жаба?
— Джимі, ходімо звідси, — мовив Відаль, — поговоримо з Реєм. Що скажеш про цих юнаків?
— Стережися їх.
Відаль підніс руки до пічки.
— Нащо приходити чувати в такому настрої? — запитав він.
— Ви про того хлопчиська? — уточнив Рей. — Нипають тут зі своїм дружком, схожим на окуня: не інакше п’ята колона.
Данте, ніби щойно прокинувшись, дослухався до них.
— Мою теорію невдовзі зміцнять факти, — прорік він. — Хіба ви досі не збагнули? Ми в пастці. За першим же сигналом цих типів їхні поплічники, що чигають знадвору, вдеруться сюди.
— Ще кави? — запитала їх сусідка.
— Куди пропав Несторів син? — озвався Відаль, і жінка відповіла:
— Зрадники завжди ховаються.
— З ним ти сьогодні не привітаєшся, — гірко всміхнувся Джимі.
— Кажуть, що нині безпечніше вдома не бути, — пояснив Рей.
— Так, бо вдома ти однаково що в пастці, — повторив Данте.
— Влада більше не допустить заворушень у громадських місцях — із міркувань пристойності, — мовив Рей.
— Шкода, що Нестора це вже не розрадить, — завважив Джимі.
— То інше, — правив своєї Рей.
І знову Данте порівняв дім із пасткою.
До них підійшли гостролиций, гість із велетенськими руками й Аревало. Відаль побачив, що двоє хлопців знову залишилися самі. Тим часом озвався гість із велетенськими руками:
— Нарешті уряд за це взявся — висловив чітку позицію. Міністр зробив непогані заяви. У них вчуваються піднесення та гідність.
— Гідності багато, — кивнув Аревало, — але вони всі вмирають від страху.
— Правду кажучи, я уряду не заздрю, — мовив гість із велетенськими руками. — Бачте, ситуація вельми непевна. Якщо не заручитися підтримкою молодих офіцерів та призовників, ми скотимося в анархію. Нинішні поодинокі випадки — то ціна, яку доводиться платити.
— Що з ними всіма таке? — занепокоївся Аревало. — Знай товчуть про якісь поодинокі випадки…
— Учора вони слухали заяву міністерства, — пояснив Джимі. — Там ішлося про те, що ситуація під контролем, коли не зважати на поодинокі випадки.
— А чого ви хотіли? — наполягав гість із велетенськими руками. — Тон у них піднесений, це тішить.
Із квіткарні принесли вінок.
— Що написано на стрічці? — запитав Данте.
— «Від хлопців», — відповів Рей. — Як на мене, цими двома словами все сказано.
— А не вирішать, що це від молодих? — запитав Джимі.