— Та геть забувся.
А Данте Ревора незмінно додавав:
— Як ти кажеш — геть забувся?
Нестор, по-хлопчачому рум’яний, із круглими, як у півня, очицями й манерою про все говорити дуже серйозно, дарма переконував їх, мовляв, цей вислів причепився до нього ще в далекому дитинстві, та так і лишився… Його не слухали — і тим паче не слухали, коли він наводив їм приклад Данте, який уперто казав «мармалад» замість «мармелад», хоча того всі мали за чоловіка освіченого й культурного.
Оскільки вечір 25 червня у дальших спогадах набуває рис кошмарного сну, тут належить згадати необхідні деталі. Перше, що спадає мені на думку, — це те, що Відаль програв усі партії. То й не дивно, бо в команді суперників були Джимі — винятковий шахрай без натяку на сумління (часом Відаль запитував, чи не продав він, бува, свою душу, як Фауст), — Лусіо Аревало, переможець усіх чемпіонатів із труко в кав’ярні «Ла Палома» на вулиці Санта-Фе, та Леандро Рей на прізвисько Гладун. Останній, пекар, вирізнявся з-поміж хлопців тим, що був іспанцем і ще не був пенсіонером. Хоча три жадібні доньки й напосідалися на нього, щоб він кидав справи і грів собі з друзями крижі проти сонця на площі Лас-Ераса, старий не бажав поступатися місцем за касою. Прагматичний егоїст, небезпечний у переговорах і за картярським столом, Рей трусився над кожним песо, а товариство дратував лише однією дрібного вадою: хай що він їв — сир чи арахіс, поданий з фернетом, — робив це із безсоромною ненаситтю. Відаль казав: «Мене аж тіпає від огиди, хай йому грець». Аревало, колишнього журналіста, який постачав був театральні хроніки агентству, що співпрацювало з провінційними газетами, вважали серед них найрозумнішим. Він не робив красномовних заяв і блискучим дотепником не був, та часом усе ж висловлював короткі влучні зауваження, повні справжньої креольської іронії, за якою вже не видно було його потворності. Цю потворність підкреслювало ще й нехлюйство, яке з роками набирало дедалі більшого розмаху. Неголене обличчя, брудні скельця окулярів, недопалок, прилиплий до нижньої губи, жовта від нікотину слина в кутиках вуст і лупа на плечах довершували образ цього хворобливого, астматичного суб’єкта. На боці Відаля грали того вечора Нестор, чиї фокуси були геть по-дитячому наївні, і старигань Данте, який ніколи не відзначався спритністю думки, а тепер, через глухоту й короткозорість, остаточно замкнувся в своїй мушлі.
Щоб оживити цей вечір у пам’яті, нагадаю ще одну його особливість — холод. Було так холодно, що всі, хто сидів у кав’ярні, дружно хухали собі на руки. Відалеві постійно вчувався протяг, і він раз у раз оглядався довкола. Данте, який завжди сердився, коли програвав, — аж дивно, що відданість «Екскурсіоністам»[4] не навчила його ставитися до поразок по-філософському, — дорікнув, буцім той грає неуважно. Вказуючи пальцем на Відаля, Джимі вигукнув:
— Старенький працює на нас!
Відаль дивився на пітну кощаву пику, на вуса, які, ймовірно через низьку температуру, були наче припорошені памороззю, і не міг стримати захвату від нахабства свого друга.
— Цей холод мене тонізує, — заявив Нестор. — Тож готуйтеся, сеньйори, до нищівного розгрому.
Він зухвало виклав карту на стіл.
— Гроші скінчились, та я від злості.
Не проклинаю незграбну руку.
Хай я сьогодні програв у труко,
Та завтра все відіграю в кості, — продекламував Лусіо.
— Прошу, — сказав Нестор.
— Хто просить, той одержує, — відповів Аревало й накрив його карту старшою.
До кав’ярні зайшов вуличний газетяр, дон Мануель, випив за шинквасом келих червоного вина й пішов геть, як завжди, не причинивши за собою дверей. Відаль підхопився, боячись протягів, і захряснув їх. Повертаючись на своє місце, посеред зали він ледь не зіштовхнувся з неохайною сухореброю баберою, живим уособленням слів Джимі: «Якої лиш бридні не вигадає старість!» *
— Стара відьма, — відвертаючись, буркнув Відаль.
У першу мить, обмірковуючи свою реакцію, Відаль, охочий виправдати цю ex abrupto[5], звинуватив стару в протязі, який міг зашкодити його бронхам, а подумки відзначив, що жодна жінка ніколи й не здогадається причинити двері, бо всі вони вважають себе королевами. Тоді похопився, що неправий, адже в протязі винен сердешний газетяр. Старій можна було дорікнути хіба старістю. Утім, лишалася ще одна можливість: із ледь прихованим гнівом запитати, чого їй треба в кав’ярні о цій порі? Тут-таки він дістав би й відповідь: бабера прослизнула у двері з написом «Жінки», і ніхто не помітив, як вона звідти вийшла.