XX
Джимі в їдальні не було. Може, вийшов у туалет, припустив дон Ісідро, треба й собі піти, коли той повернеться. На вулиці він явно перенервувався й змерз. Гості в їдальні так само гуртувалися між собою: старші ліворуч, довкола пічки; молодші праворуч. Відаль підійшов до молодших, осмілілий після короткої прогулянки, і заговорив вимогливо й суворо.
— Що обурює мене в цій війні зі свиньми, — почав він і розсердився на себе за те, що так означив утиски старих, — то це повсюдний культ молодості. Усі ці дýрні неначе голову втратили від того, що молоді.
— Так довго не триватиме, — погодився банькатий опецьок.
Мабуть, із несподіванки, що його міркування так швидко визнали слушними, Відаль промовив необачну фразу:
— Проти старих теж є вагомі аргументи.
Він спробував повести мову далі, злякавшись, чи не почнуть його розпитувати про ті аргументи, не певний, що зможе їх згадати, і неохочий грати ворогові на руку. Аж тут його урвав опецькуватий хлопець.
— Знаю, знаю, — вимовив він.
— Ви знаєте, але ці юні бунтівники, справжні злочинці, — що вони знають? Той самий Артуро Фаррелл…
— Екстреміст. Я з вами згоден. Екстреміст і облудник.
— Найгірше те, що в основі цього руху немає нічого. Анічогісінько. Відчай.
— Е, ні, сеньйоре. Щодо цього ви помиляєтеся, — заперечив опецьок.
— Ви так гадаєте? — перепитав Відаль і, очевидно в пошуках підтримки, зиркнув у бік Аревало.
— Упевнений, бо там є вчені люди. Багато лікарів, плановиків і соціологів. Скажу вам, тільки між нами: там навіть церковники є.
«У тебе лице, як у сома», — подумав Відаль, а вголос відповів:
— І всі ці світила не знайшли собі кращих доводів?
— Прошу вас. Аргументація в них небездоганна, але точно розрахована на те, щоб запалювати юрбу. Масам потрібна швидка і беззастережна дія. Утім, повірте, що в Центрального комітету інакші мотиви. Зовсім інакші.
— Сумніваюся, — відповів Відаль і знову зиркнув у бік Аревало.
— Чому? — озвався прищавий юнак. — Якщо пригадуєте, саме через це ліквідували губернатора, який не віддав наказу стерти з міського герба гасло «Правити означає населяти». Є ще одна схожа фраза, так само безвідповідальна, але я її забув.
— Про мене, — докинув опецьок, — то найбільше винні лікарі. Це вони заполонили світ старими, а тривалості людського життя ні на день не подовжили.
— Я тебе не розумію, — зізнався прищавий.
— Назви хоч когось, хто дожив би до ста двадцяти. Бо я нікого не знаю.
— А й справді. Заполонили світ нікчемними, нікудишніми стариганями.
Відаль згадав матір Антоні!
— Старий — це перша жертва приросту населення, — мовив опецькуватий. — Друга жертва, на мою думку, серйозніша: індивідуальність. Згадаєте мої слова: невдовзі індивідуальність стане забороненою розкішшю і для вбогих, і для заможних.
— Хіба це не передчасні заходи? — спитав Відаль. — Однаково що лікувати здорового.
— Саме так, — відповів прищавий. — Профілактична медицина.
— Ми тут розводимо з вами теорію, — правив своєї Відаль, — а тим часом людей убивають. От хоч і бідолашного Нестора…
— Це страшно, але так було завжди. Якби мене спитали, то я би свідомих дідків не чіпав, а натомість улаштував би ще одне побиття немовлят.
— Оце ми тоді наслухалися б, — відповів прищавий. — Що нищимо цвіт країни, що діти — це наше майбутнє. Уявляєш, як скиглили б матері?