— Мене це не хвилює. Вони чудово знають, що не повинні привертати увагу.
Удруге за вечір Відаль подумав, що чоловік, живучи, ні на що не зважає.
Доки він переймався бозна-якими особистими дурницями (передусім пунктуальним дотриманням давніх звичок: випити вранішнє мате, відбути сієсту, вийти на площу Лас-Ераса — застати й собі пообіднього сонця, — зіграти у труко в кав’ярні) — у країні відбулися надзвичайно великі зміни.
Онде ці двоє юнаків — прищавий та опецькуватий, інтелігентніший з вигляду, — говорять про них, наче про щось давно відоме й звичне. А він, можливо, тому, що не стежив за процесом, тепер нічого не розуміє. «Я залишився осторонь, — подумав Відаль. — Я вже старий чи наближаюся до того».
XXI
— Сеньйоре, про що ви думаєте? — доволі дружньо поцікавився банькатий хлопець.
— Про те, що я старий, — сказав Відаль, замислившись, чи не надто він необачний. Так незчуєшся, як накличеш на себе біду.
— Даруйте, — заперечив банькатий, — але, як на мене, це нісенітниця. Ви не старий, о ні. Я розташував би вас у зоні, яку цей облудник Фаррелл називає нейтральною. Ви не молодий, але вважати вас дідком ніяк не можна.
— Річ у тім, — завважив Відаль, — що хтось із цих розбещених урвиголів точно матиме іншу думку.
— Така помилка малоймовірна — хоча можлива, не сперечатимуся, — відповів опецьок і тут-таки пояснив: — Через кипіння пристрастей.
Відаль засмутився, вкотре подумавши, що не знає ситуації в деталях. Розмова з юнаками видалася йому жалюгідною спробою здобути їхню ласку.
— З вашого дозволу, — промимрив він і перейшов до друзів, бажаючи відчути себе вільніше.
— От і подивимося на поведінку уряду в момент істини, — ваговито розводився в сусідньому гурті Рей. — Виплатить він, що мусить, чи ні.
— Тільки не забувай, — попередив Аревало, — що це нескоро буде. Нам не заплатять, навіть якщо відновлять порядок.
— Де Джимі? — запитав Відаль.
— Не перебивай, — відбуркнув Данте. Звісно, він нічого не розчув. — У нас тут важлива розмова. Про пенсії.
— Уряд іще подумає, чи платити їх, — правив своєї Аревало.
— Визнаймо, — промовив гість із велетенськими руками, — що указу про виплату пенсій ніхто не схвалить. Цей крок потребує сміливості.
— А як же обов’язок? — поцікавився Рей.
— Днями я чув про план упровадження компенсацій, — сказав гостролиций, — начебто літнім людям запропонують землі на півдні.
— Кажучи чесно та навпростець — усіх старих депортують, — відповів Данте.
— Наче гарматне м’ясо, — докинув Рей.
— Щоб запобігти інфільтрації наших братів-чилійців, — притакнув Аревало.
— Де Джимі? — знов озвався Відаль.
— Як це «де»? — здивувався Аревало. — Вийшов по тебе. Чи ти його не зустрів?
— Хіба він не пішов у туалет? — перепитав Відаль.
— Я бачив, як він виходив, — утрутився Рей. — Через ці двері. Сказав, що по тебе.
— Джимі — хитрий лис, — мовив Данте. — Збіговиськ не любить і за першої ж нагоди тікає додому, у своє кубло.
— Сказав, що йде по тебе, — повторив Рей.
— Я його не бачив, — мовив Відаль.
— Він хитрий лис — утік додому, у своє кубло, — торочив Данте. — Ми ж не відучора знаємося.
— Сердешного Нестора ми теж усе життя знали, — сказав Аревало. — Піду перевірю, чи вдома Джимі.
— Я з тобою, — підвівся Рей.
— Співчуття вже начебто висловлені, — підсміхнувся гостролиций. — Чого ви так переймаєтеся? Скоро вернеться.
— Я сам піду, — озвався Відаль. — Він же по мене вийшов.
— Добре, — кивнув Аревало. — Підемо разом.
Аревало накинув плащ, Відаль закутався в пончо. На порозі вони спинилися, вдивляючись у пітьму, а потім вийшли надвір.
— Не те, щоб страшно, — пояснив Відаль, — але хотілося б уникнути несподіванок.
— Ще гірше — чекати нападу. Крім того, я не хочу лишати за цими довбнями ініціативу у справі моєї смерті. Мушу визнати, що й хвороба мене не втішить. Пустити собі кулю в лоб чи викинутися з вікна, мабуть, теж неприємно. А з пігулками, якщо заснеш і захочеш прокинутись, — як воно буде?
— Годі, бо ще пристанеш на довбнів. Хоча ці двоє сказали мені, що нас у старигані не записували.
— Ну то, бач, не такі вже й довбні. Принаймні збагнули, що жоден старий не вважає себе старим. А ти їм повірив? Вони присипляють нашу пильність, щоб мати з нами якнайменше мороки.