— Я дуже погано вчиню, якщо ризикну?
— Тобто?
— Ці стовбури такі помітні в темряві. Якщо мене заскочать, то буде жалюгідне видовище.
Відаль помочився під дерево; Аревало приєднався й собі.
— Це через холод, — припустив він. — Холод і вік. Одне з найчастіших наших занять.
Друзі, повеселівши, рушили далі.
— Один із тих молодиків пояснював мені… — почав Відаль.
— Отой прищавий?
— Ні, курдупель з риб’ячим лицем.
— Байдуже.
— Він пояснював, що в основі цієї війни зі свиньми лежать поважні причини.
— І ти повірив? — перепитав Аревало. — Не буває поважних причин для вбивства.
— Вони говорили про приріст населення і про те, що кількість нікчемних старих дедалі зростає.
— Вбивають хіба що з дурості. Чи зі страху.
— І все-таки проблема нікчемних старих не вигадка. Узяти хоч матір Антонії — ту жінку, яку прозвали Солдафоном…
Проте Аревало не слухав.
— На цій війні хлопчиська вбивають з ненависті до старих, якими будуть самі, — правив своєї він. — З ненависті, породженої страхом.
Холод змусив їх наддати ходи. Щоб не йти попри багаття, вони одностайно вирішили зробити гак у кількасот метрів і вийшли туди, де ліхтарі не були розбиті.
— При світлі, — мовив Відаль, — ця війна зі свиньми здається немислимою.
— Тут усі сплять, — сказав Аревало, коли вони підійшли до будинку Джимі й марно спробували відшукати бодай одну щілину світла.
— Може, подзвонімо? — запропонував Відаль.
— Подзвонімо.
Відаль натиснув на кнопку. У глибині будинку теленькнув дзвінок. Кілька секунд вони почекали, і Відаль запитав:
— Що нам тепер робити?
— Подзвони ще раз.
Відаль натиснув на кнопку, і знову вони почули розкотистий дзенькіт.
— А що, коли Данте правду сказав, і цей собі спить?..
— Як незручно. Виходить, ми з тобою два панікери, — відповів Аревало.
— Але якщо з ним якась біда…
— Ніякої біди. Він просто спить. Старий хитрий лис.
— Ти впевнений?
— Так. Ходімо, щоб нас не вважали за панікерів.
Удалині палало багаття. Відаль пригадав картинку, бачену в дитинстві: Орфей, чи то якийсь невідомий демон, грає на скрипці, охоплений пекельним вогнем.
— Яка дурниця, — промовив він.
— Що?
— Нічого. Багаття. Усе.
XXII
Удома в Нестора їхні друзі тривожилися.
— Тут щось було, — прошепотів Аревало.
— Оцей об’явився, — кивнув Відаль на небожа Больйоло.
«Кожен новоприбулий оновлює смуток, — подумав він. — Я це знаю напевне. Ті, хто досі вже чував, коряться ходу речей: життя триває, лишається хіба що звернути увагу на інші події, проте нові люди вертають наші думки до небіжчика».
— Кажуть, що Джимі викрали, — наче крізь сон, почув він голос Данте.
— Хто каже? — запитав Аревало.
— Ця чутка ходить у молодіжних колах, — мовив небіж Больйоло.
Рей глухо гарикнув, розчервонівся і засопів. «Розлючений, він, мабуть, перетворюється на звіра, на справдешнього бика», — подумки припустив Відаль і одразу ж пошкодував, що вони з Аревало виявили таку нерішучість і повернулися, не з’ясувавши, чи вдома Джимі.
— Ми зарано пішли, — сказав він. — Тільки двічі подзвонили.
— А якби не пішли, — заперечив Данте, — і Джимі вдома не було, то перелякали б собі на лихо жінок.
— Справи треба доводити до кінця, — відповів Відаль.
— Той бідолаха сказав, що йде по тебе, — пояснив Рей. — Вийшов через ці двері. Більше ми його не бачили.
Відвівши небожа Больйоло в протилежний кінець кімнати, Відаль звелів:
— Поговорімо конфіденційно. Якщо це правда, що Джимі викрали — спробуйте зустрітися з нападниками й попросіть його відпустити. Якщо відмовляться, скажіть, нехай владнають справу зі мною.
— Сеньйоре, як же я з ними зустрінуся? — плаксиво промовив той.
«Я вчинив не подумавши, — вирішив Відаль, — але мусив же щось робити, заради Джимі. Стояв, як дурень, заглядав у те вікно й накликав на нього біду. А тепер його викрали, поки я хизувався своєю відвагою».
Він повернувся до друзів. Рей, імпозантний у гніві, буркнув щось про небожа Больйоло та Несторового сина.
— Га? — перепитав усміхнений Данте. — Що ти кажеш?
— По правді, це підозріло, — мовив Аревало. — Надто вже швидко йому про це повідомили з молодіжних кіл.
Відаль пригадав, як Нестор пишався сином. Подумав про Ісідоріто: чи знає він про останні події? Чи стане йому сміливості осудити їх?