— Наша пасивність, — заявив тим часом Рей, — відгонить негідністю. — Якщо я мушу померти, то хочу бодай потішити себе тим, що закатруплю трьох-чотирьох із них. Скажіть отому, що його кличуть надвір. Мовляв, є справа.
— І що тоді буде? — запитав гість із велетенськими руками.
— Нічого. В’язи йому скручу, — відповів Рей.
— Хіба це не варварство? — озвався гостролиций.
— Це наче неофіційна домовленість, — завважив Аревало. — Одна частина суспільства має право розперізуватись, а інша — ні. Так було завжди.
— Я не згоден, — заперечив Рей. — Слава Богу, мені не бракує ні сил, ні охоти, і я залюбки провчу котрогось із цих самовпевнених мазунчиків. Шкода тільки, — хрипко простогнав він, — що пташечка спурхнула!
Усі поглянули на двері. Небіж Больйоло прощався з молодиками й збирався йти. Відаль подумав, чи варто йому радіти. Знову ввійшла сусідка з кавою на таці.
— Сеньйоро, — звернувся до неї Данте, — поясніть нам, коли ваша ласка, з чого ви взяли, буцімто Нестора зрадив рідний син?
— Не вигадуйте, — обурилася та. — Я нікого не звинувачую і не люблю, коли винуватять мене.
— Хто боїться — той не такий уже й дурень, — астматично вимовив Аревало, протираючи скельця окулярів. — Мабуть, котрийсь із цих молодиків пообіцяв із неї душу вибити, якщо плескатиме язиком.
— Залякують, убивають, — озвався Рей, — а ми сидимо склавши руки.
Знадвору Відаль почув гуркіт автомобільного двигуна та скрегіт гальм.
— Можливо, — припустив Аревало, — хитра баба вже пронюхала, що йде на гірше.
— Або на ваше пряме запитання в неї, як то кажуть, розум потьмарився, — припустив гість із велетенськими руками. — Таке трапляється на іспитах.
— Тихо, — прошепотів гостролиций. — Не озирайтеся. Розмовляйте, наче нічого не сталося.
Проте Відаль озирнувся. У кімнату вдерлося четверо юнаків. Він не лише подивився на них, а й, очевидно, не розуміючи, що відбувається, затримав погляд на ватажкові. По кількох секундах неприязного мовчання той підійшов до прищавого та банькатого хлопців; решта, гучно й безладно тупаючи, рушили вслід за ним. Доти всі в домі пересувались навшпиньки, а розмовляли стиха. Зненацька пішов настінний годинник із маятником.
— Вони самі себе виказують, — беззвучно, ніби потерпаючи від афонії, мовив гість із велетенськими руками.
— А хто вони такі? — стривожився Данте.
— Грубіяни, що не шанують дому в жалобі.
— Грубіяни й нахаби, — прошепотів гостролиций.
Новоприбулі сперечалися з опецькуватим і прищавим. Час від часу вони озиралися чи, не дивлячись, кивали пальцем на літніх чоловіків. Годинник цокав, підсилюючи напругу.
— Звідси до дверей кроків чотири-п’ять, — сказав гостролиций.
— Якщо втечемо, то врятуємося, — підтвердив гість із велетенськими руками.
— Замовкніть, бо я вас повбиваю, — пригрозив Рей.
Відаль стежив за перебігом подій байдужо, наче сторонній спостерігач. «Ще трохи, і я злякаюся», — подумав він, а тоді запитав себе, що з’явиться спочатку — страх чи агресія.
Агресія не з’явилася. Четверо юнаків зникли так само раптово, як і прийшли. Не бажаючи виказувати боязні, друзі не рушили з місця. Надворі загуркотів і від’їхав автомобіль. Аревало перший підійшов до молодиків.
— Вони хотіли зарізати нас?
— Я не сказав би, — відповів опецьок. — Але до чогось такого все йшло.
— І всім начхати, — додав прищавий. — Крім нас із ним.
— З поваги до сеньйора Нестора, що був нам як батько, — визнав опецьок.
— Ми нагадали їм, що наші вже сплатили квоту в особі сеньйора Нестора, — мовив другий.
— Що був вам як батько, — докинув Аревало.
— Насправді, — люто втрутився Відаль, — у цій країні лити кров ніхто не хоче. Причина бід — трагічний збіг обставин, бо всі ми користаємося з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.
— Я не став би на це нарікати, — мовив Аревало.
— Дарма вам так здається, сеньйоре Відаль, — заперечив опецьок. — Вони наполягали, що цей сеньйор, — указав він на Данте, — і цей, — указав на Рея, — саме підпадають під означення старих.
— А бабці їхній ковінька, — лайнувся Данте.
— Вони хотіли забрати вас, — підтвердив опецьок.
— Нібито прогулятися. Ми відповіли, що в цього сеньйора немає ще жодної сивої волосини, а цей сеньйор досі дужий, — сказав прищавий.
— Виходить, ми справді в пастці? — завівся Данте. — Вони хотіли забрати мене? Для чого? Щоб розстріляти? Усі вже геть подуріли. Клянуся, це дуже гірко — побачити стільки ненависті у своїх співвітчизниках.