— І це молоді, які мусили б думати самостійно, — заголосив Аревало. — А мислять і діють, мов зграя тварин.
— Не зграя, — озвався Леандро, — а стадо. Стадо свиней.
— А хіба свині — це не ми? — втрутився гість із велетенськими руками.
— Для індивідуальності не лишилося місця, — флегматично запевнив Аревало. — Скрізь лише тварини, які народжуються, розмножуються і вмирають. У деяких із них наявне сумління, як в інших — крила чи роги.
Їх під’юджував страх і, ймовірно, гнів.
— Жахливо, — мовив Данте. — Місця на світі нема, а людей тільки більшає. І всі між собою чубляться. Ми на порозі грандіозної гекатомби?
— А вам не здається, що душа й ілюзія безсмертя тепер сприймаються як сільські забобони? Натомість ми вважаємо себе бджолиним роєм, — замислився Аревало.
— Куди не глянь, — продовжував Данте, — усюди хаос і беззаконня. Взяти бодай жіноче вбрання. Чи це не остання крапля? Ми на межі Апокаліпсису?
Відаль із цікавістю слухав їхню розмову; аж раптом підхопився й пішов поглянути на Нестора. «Я мушу, — подумалося йому. — А він із заплющеними очима більше не схожий на півня. Такий охайний, біднесенький». І, щойно подумки проказав останнє слово, відчув на обличчі сльози.
XXIII
Затерплий від сидіння, Відаль протер очі й розгледівся. Холодне біляве світло сочилося в їдальню, витворюючи тіні, що підкреслювали непорушність предметів. Сходило сонце. Байдуже цокання маятника зливалося з тихим гомоном двох юнаків і хропінням Рея, що спав із презирливо розкритим ротом. Аревало зосереджено курив, Данте заснув зі щасливою усмішкою. Скрізь панував легкий хаос — роздушені недопалки та купки попелу. Поодинокі спогади про Нестора — ознака скорого забуття — додавали до втоми гризоту. За цими спогадами прийшли інші — про останні дні життя Відалевого батька, близького й недосяжного водночас, охопленого страхом болю та смерті. Кожна людина замкнена в собі й нічого не може вдіяти для ближнього. Відаль відчув гнітючу впевненість у марноті всього. Нащо тільки йому цілу ніч хотілося говорити? У їхньому товаристві всі й без того знали наперед, хто що скаже. Відаль подумав, що такі розмови над тілом загиблого друга — мерзенний гріх; але ж і тепер він подумки продовжує розмовляти. Учора вони ще жили безтурботно, аж ось існування стало нестерпним. Відаль захотів утекти. Вдруге чи втретє за кілька останніх годин йому закортіло вийти надвір. Так, цієї ночі все повторюється.
Роздуми, вочевидь, непомітно перейшли в сон, тому що невдовзі Відаль побачив стару, що плакала в таксі біля площі Лас-Ераса, подумав, що Джимі загинув через те, що він, дон Ісідро, подивився на її спотворений мýкою вид, і раптом здригнувся, помітивши білу постать — занадто білу, немов обсипану борошном. Постать приязно зиркала на нього й простягала пакунок. То виявився служка з пекарні Рея, який приніс до сніданку свіжі рогалики й тістечка, та побоявся будити господаря. Сам Леандро прокинувся в доброму гуморі й весело запросив друзів на кухню — готувати каву з молоком.
— Що такого особливого в сьогоднішньому дні? — замислено мовив Данте. — Ми ж усі тішимося, чи не так?
— Розкажеш чому? — запитав Відаль.
— Все дуже просто, хоча ви, мабуть, не зрозумієте, — пояснив Данте. — Мені наснилося, що «Екскурсіоністи» виграли у виснажливому й брудному матчі.
— Сеньйори, прошу на кухню, — нагадав Рей. — Час готувати сніданок.
— Загалом, — лукаво всміхнувся Данте, — ми нарешті перебрали на себе хазяйські права.
Напевно, притерті чуття для старих людей, подумав Відаль, це такий собі захисний панцир.
— Я кому сказав — їсти пора, — весело квапив Рей.
Удавши, що наздожене їх потім, Відаль затримався. Хлопці подалися на кухню, а він підійшов до дверей і вислизнув надвір. Було вже світло. Відаль проминув квартал і відчув, що йому заважає пончо на плечах. Отже, виходить, таки потепліло. Неподалік від попелищ якийсь чоловік розкладав газети біля під’їздів. Відаль хотів купити свіжий випуск і навіть сягнув рукою в кишеню, коли газетяр заявив:
— Ні, діду. Для тебе немає.
Відаль замислився, чи то всі газети призначені для передплатників, а чи йому відмовили, бо він старий.
Віконниці в домі Джимі все ще були зачинені. Відаль подзвонив, хоч і казав собі, що дарма турбує людей. До того ж він мусив гнати від себе думку, що всі на вулиці — молочар, патрульний і жінка, яка мила підлогу в під’їзді навпроти — дивляться на нього з погано прихованою сумішшю подиву та ворожості. Нарешті двері прочинилися, і в них визирнула крихітна голівка служниці Летісії.