— Джимі вдома? — запитав Відаль.
— Не знаю. Котра година? Сеньйор о цій порі ще спить.
Дівчина глипала на нього круглими, близько посадженими очицями.
— Я думав, ви поденниця, — мовив Відаль, аби показати, що він — друг сім’ї.
— Відучора я тут мешкаю, — заявила помітно вдоволена собою служниця.
— Ви чули про вчорашні заворушення? Хай Джимі нікуди не ходить, щоб нам, його друзям, було спокійніше.
Летісія не хотіла була пропускати його, але, немовби змінивши думку, посунулася. Вузькими сходами ліворуч вони спустилися до підвалу, в якому й відбувалася пам’ятна для Відаля пристрасна гонитва.
— Зачекаєте? — мовила дівчина. — Я подивлюся.
«Дай Боже, щоб він був удома, — подумав Відаль. — Годі з мене лиха». У плині життя, де сліпий випадок розподіляв удари більш-менш рівномірно, донові Ісідро вперше явився прихований і, очевидно, недобрий задум. Невдовзі Летісія повернулася. Відаль нетерпляче зиркнув на неї; та вишкірилась і нарешті промовила:
— Удома тільки небога. Я її не будила.
— А Джимі немає?
— Хочете, я зайду до небоги, спитаюся?
— Ні, у жодному разі.
Дівчина усміхнулася, мовби сама собі, і чіпко поглянула на Відаля.
— Бажаєте мате?
— Ні, дякую, — поспішно відмовився він.
Дон Ісідро піднімався сходами повільно, але йому здавалося, що він біжить. Уже на порозі Відаль почув із підвалу уривчасте дихання й звук, який нагадав йому плач, а відтак — сміх.
XXIV
Відаль поправив краватку та пончо на плечах і рушив упевнено й безтурботно. «Як швидко її зіпсували. Ні, треба сказати інакше: учора на неї кидалися, а нині вже вона кидається на мене». Він засмутився, що переймається такими дрібницями, коли допіру дістав незаперечні докази, що з Джимі сталося лихо. І одразу йому уявилася дівчина, яка простягала до нього руки з товстими порепаними пальцями. Хтось — чи не Джимі, але скоріше Аревало, — казав, буцімто деяка потворність може будити любов на межі з божевіллям. Він спробував уявити дівчину такою, якою міг би її побачити, і відчув напад страшенної слабкості, мало не млості. «Сором», — пробурмотів Відаль. Пригадав, що не їв уже хтозна-відколи, й пішов до пекарні. Тепер він уже шкодував, що не прийняв запрошення Летісії на мате, хай навіть воно передбачало не тільки це. Прийде додому й поставить грітися воду: чотири-п’ять мате і кілька шматочків хліба зарадять цій недоречній кволості. Дарма він утік із чування, подумав Відаль. У пекарні були тільки Реєві доньки. Не привітавшись (просто зі страху), Відаль замовив:
— Чотири рогалики, шість тістечок і булочку з чорним цукром.
— Старий лишився чувати? — запитала одна з дочок.
— Бодай їх там усіх перебили, — докинула друга.
Можливо, від утоми дон Ісідро впав у зажуру й подумав, що йому не вистачить ані сил, ні ілюзій, щоб витримати це життя. Дружба байдужа, кохання зрадливе та нице, і тільки ненависті можна черпнути сповна. Надалі він так само остерігатиметься нападу молодих (тут усе ясно), проте на вулиці Паунеро йому, як вихід, котрим не варто нехтувати, привиділася власна рука, що приставляла револьвер до скроні. Цей образ — найімовірніше, просто вибрик миттєвої туги — збудив у ньому протест проти всього, а передовсім проти самого себе: адже він намагався за всяку ціну оборонити те, що самому ж кортіло знищити.
Маделон мила хідник перед шпалернею. Побачивши Відаля, жестом звеліла її почекати, занесла всередину швабру й відро, замкнула двері та перебігла вулицю. Відаль подумав, що зомліє, якщо розмова з Маделон затягнеться. Хліб і мате, негайно!
— Я мушу поговорити з тобою, — мовила жінка. — Це дуже важливо. Не хочу, щоб нас бачили разом. Можна до тебе зайти?
Вони увійшли в квартиру. Відаль хотів був лишити пакунок на нічному столику, але подумав, що, коли припросить Маделон, то й сам одразу зможе поїсти, не порушуючи етикету.
— Будеш? — він розгорнув папір і простягнув їй хліб.
— У таку хвилину?! Як ти міг подумати! — скрикнула Маделон і розплакалася.
— Що сталося? — простогнав дон Ісідро.
Вона вхопила його руки мокрими долонями й притисла собі до грудей. Відаль розрізнив запахи господарського мила, відбілювача, одягу та волосся.
— Коханий! — почув він.
Дон Ісідро відчув на собі її дихання й подумав, що так і не встиг поснідати. Маделон обіймала його, а він роздивлявся жовтаву спітнілу шкіру, родимки та короткі нігті, вкриті грубим шаром лаку. З деякою гордістю Відаль міркував, що Неліда позбавила його потягу до Маделон.