— Спокій! Та ми його відіб’ємо кулаками! — погрозливо гаркнув Рей. — Ви тільки з’ясуйте, де наш товариш! А я його визволю!
Друзі міркували, чи заявляти їм у поліцію, чи це буде марним та ризикованим заходом. «Якщо його викрали, то принаймні звільнять», — мало не припустив Відаль, але стримався, щоб не провокувати зливи небажаних запитань.
Потім знову заговорили про небіжчика Нестора та близький його похорон.
— Я думаю, що це неправильно, — завважив гостролиций щодо відсутності Несторового сина.
— Молодь, — поблажливо, як то зазвичай, проказав гість із велетенськими руками, — знає тільки своє. Хіба не сказано: «Зостав мертвим ховати…»[22]?
— А бабці їхній ковінька, — гримнув Данте, в якого зненацька поліпшився слух.
— Може, не поїдемо на цвинтар одразу, — запропонував Рей, — а спершу обійдемо квартал, несучи труну на руках? Так роблять у разі вбивства. Піднімемо Нестора якнайвище й гідно виступимо проти ворогів.
Відаль поглянув на чужинців, чекаючи заперечень — спочатку на гостя з велетенськими руками, потім на гостролицього. Обидва мовчали. Після паузи, під час якої чути було, як перший з них зручніше вмощується на стільці, озвався Данте:
— Навряд чи в нашому становищі варто провокувати когось.
— Тим паче з домовиною на руках, — докинув Аревало.
Відаль захопився хитрістю чужинців: упевнені, що поміркованість візьме гору, вони, проте, не обстоювали її, щоб не зірвати справи. Коли ж усі, за винятком Рея, виступили на боці здорового глузду, гість із велетенськими руками додав іще один аргумент:
— Крім того, чи не буде це недбалістю з нашого боку — наражати гробарів на небезпеку?
— Невинний робочий люд, — озвався й гостролиций.
Решта негайно повстала супроти цього, аж поразка поміркованості видалась неминучою; а втім, увагу одних та інших відвернула нова подія, що, імовірно, вберегла їх усіх, поклавши край ризикованим намірам, — поява Несторового сина. Той заходився велемовно дякувати батьковим друзям за присутність — мовляв, таке незаперечне свідчення дружньої вірності дуже тішить його, засмученого тим, що сам він не зміг чувати: поліція, бачте, безплідна парость невблаганної, доскіпливої бюрократії, все дбає про формальності й протоколи, і нема їй діла до синівської скорботи.
— Невже ти плачеш? — буркнув Аревало нібито сам до себе.
— Бідолашний, мені його шкода, — зізнався Відаль.
— Думаєте, він так само винен? — запитав Рей.
— Якщо на цій війні його ще не прикінчили, — висловив думку Аревало, — то на трибуні він, вочевидь, поводився просто жахливо.
XXVI
Не встиг Відаль утерти сльози, як оголосили виїзд на цвинтар. У кімнатах і коридорах заворушилися люди. Відаль не хотів давати волю сльозам — отже, мусив пильнувати, щоб ніяка невинна дрібничка не спричинила нового душевного болю. Його зворушила поява доньї Рехіни: розпатлана жінка з відсутнім поглядом брела, насилу переставляючи ноги, немовби її тягли силоміць. Відаль озирнувся й побачив Данте.
— Хлопці, не розділятися, — повторював він по-дитячому палко. — Тримаймося разом, тримаймося разом.
«Сліпий і глухий, — подумав Відаль. — Загорнутий у шкіру. Кожен старий перетворюється на тварину».
— Головне, — завважив Аревало й підморгнув, наслідуючи Джимі, — не дати прослизнути сюди небажаним елементам.
— Хто поїде з Несторовим малим? — поцікавився Рей.
— Ми четверо поїдемо разом, — уточнив Данте.
— Це зрозуміло, — прошепотів чи подумав Відаль.
Він востаннє поглянув на самотній дім; неначе вві сні, підійшов до автомобіля й сів, притулившись до шибки, щоб друзі не бачили його непереборного хвилювання, — і раптом, проти своєї волі, промовив дивні слова:
— Із катафалка все здається інакшим.
— А бабці твоїй ковінька, — відповів Данте, який того ранку чув так добре, ніби нарешті придбав слуховий апарат. — Ми ще не в катафалку.
На проспекті Визволителя процесія обминула пам’ятник іспанцям.
— Чорт, я вже такий старий! — вигукнув Аревало. — Розказати, який один із найперших моїх спогадів? Я дивлюся на цей проспект — тоді він ще називався проспектом Альвеара, — як їдуть автомобілі з відкидним верхом та сиреною у формі мідяного змія, чорні таксі з жовтими смугами попід дахом, що нагадують перекинутий кошик. Куди поділися всі ці величні «рено», «іспано-суїзи» та «делоне-бельвілі»?
— Мені казали, що на вулиці Малавія було озеро, — вторуючи йому, ностальгійно підхопив Данте.