— І ще одне перед базилікою Пресвятої Діви Гваделупської, — відповів Аревало.
Надворі й далі теплішало.
— Жахлива спека, — буркнув Відаль, скидаючи пончо.
— Вологість, — пояснив Данте.
— Ви чули про запланований Марш старих? — поцікавився Рей. — Вчасна маніфестація; думаю, буде мати ефект.
— Я тебе прошу, — скривився Аревало. — Ти можеш уявити, що це буде? Дантове пекло. На них визвіриться всеньке місто.
Відаль подумав, що Джимі навмисне покепкував би зі словосполучення «Дантове пекло»; усім цей дотеп давно вже набрид.
— Апокаліптичне видовище, — підтвердив Данте. — Ви все-таки не розумієте. Хіба всі оці жахливі бешкети не знаменують нам кінець світу?
— Кожен старий, — сказав Аревало, — рано чи пізно доходить висновку, що скоро кінець світу. Навіть я сам уже втрачаю терпець…
— Посунься, — буркнув Рей. — І що, ми повинні аплодувати цим недоноскам з їхніми дурощами?
— Принаймні ми, старі, уже втомилися від життя, — озвався Відаль.
— І ти ще казатимеш, наче гонитва за модою у жінок — це не остання крапля? Хіба вона не свідчить про занепад і крах усього? — правив своєї Данте.
Вони їхали проспектом Хуана Б. Хусто, минаючи залізничну станцію «Пасіфіко».
— Старих нема як і захищати, — завважив Аревало. — На їхню користь хіба що сентиментальні доводи: скільки всього зробили вони для нас, у них також є почуття, вони мучаться і так далі. Хто не знає, як лапландці та ескімоси позбуваються стариганів?
— Ти вже це розказував, — нагадав йому Данте.
— Бачите? — астматичним голосом вів далі Аревало. — Ми всі однакові. Ніхто так не нагадує старого, як інший старий: те саме становище, той самий атеросклероз.
— Що? — перепитав Данте. — Коли ти говориш із закритим ротом, я нічого не чую. Дивіться, дивіться! В дитинстві я мешкав у тому кварталі. Тепер наш будинок уже знесли.
Відаль пригадав будинок своїх батьків: патіо, гліцинію та собаку Шпига, трамвай, який ночами тужно скреготів на повороті, а тоді прискорювався й дзеленчав, проминаючи дім.
— А хто не знає, де тут була скотарня? — озвався Аревало. — На вулиці Монтевідео, не доходячи до проспекту Альвеара. А за рогом — стайня.
— Що? — знову перепитав Данте.
— Рею, пам’ятаєш, — запитав Відаль, — як біля твоєї пекарні мешкала столітня бабця?
— Донья Хуана. Коли я почав розширятися, вона ще була жива. Гостинна сеньйора. На її столі ваша креольська кухня мала чим похвалитися. Які пучеро! Які емпанади[23]! Вона й розказала мені все про вашу історію; тоді ще приїздила інфанта Ізабелла, я бачив її в кінному екіпажі. У доньї Хуани були дві онуки: одна бридка, друга гарненька, й обидві ластаті.
— Пілар і Селія, — згадав Відаль. — Гарненька, Селія, померла молодою. Я від неї нетямився.
— Де ті часи, коли ще жінки біля нас упадали? — втрутився Данте.
«Сказати чи не сказати?» — подумав Відаль.
— Вони вже не повернуться, — мовив Рей.
— Дивно було б, якби повернулися, — флегматично завважив Аревало.
— Я й сам не вірю, — зізнався-таки Відаль, — але мене сьогодні домагалися дві жінки. Так-так, мене.
— І що було? — поцікавився Рей.
— Та нічого. Обидві були негарні. «До того ж, — подумав він (але не сказав), — існує Неліда».
— Або, скоріше, просто ти вже застарий, — припустив Данте. — Замолоду ми не переймалися такими дрібницями.
«Це правда», — подумав Відаль.
Проминули Вілья Креспо. Запала мовчанка, ще довша за попередні.
— Мовчимо, — сказав нарешті Рей. — Аревало, про що ти думаєш?
— Так, навіть смішно, — зізнався той. — У мене було неначе видіння.
— Оце зараз?
— Так. Я бачив бездонний колодязь, у який падають люди, тварини та речі.
— І паморочиться в голові, — додав Відаль.
— Так само, як від майбутнього, — продовжив Аревало. — Я уявляю його неначе провалля навспак. На краю ще з’являються нові люди та речі, нібито щоб залишитися, — але й вони теж падають і зникають у порожнечі.
— Бачиш? — запитав Данте. — Старі не такі вже й тупаки. Трапляються навіть розумні.
— За це нас називають сичами, — підтвердив Аревало.
— Свиньми, — виправив Рей.
— Свиньми чи сичами, — відповів Аревало. — Сич — символ філософії. Мудрий, але бридкий.
Вони заїхали на цвинтар Ла-Чакаріта й подалися до каплиці. Після поминальної служби знову сіли в автомобілі; їхній, як завважив Відаль, був третім і останнім у кортежі. Стояла спека. Їхали повільно.
23
Пучеро — традиційна латиноамериканська м'ясна юшка, емпанада — смажений в олії аргентинський пиріжок із начинкою, яка різниться залежно від регіону.