— Відалю, — запитав Аревало, — що ти там розказував про гарну дівчину, котра померла молодою?
— Її звали Селія, — відповів дон Ісідро після короткого замішання. — Я від неї нетямився.
Машина різко загальмувала. По лобовому склі розлізлася велика біла пляма, воно затуманилось і взялося тріщинами. Відаль відчинив дверцята, вийшов подивитися, в чому річ. Довкола панувала незвичайна тиша, начебто зупинився не лише кортеж, а й цілий світ. З першого автомобіля вийшов гість із велетенськими руками, затуляючи ними лице, як у сумній пантомімі. Позад квіткового візка сміялася й танцювала юрба, звивалася, нахилялась і потім рвучко випростувалась. Обличчя гостя з велетенськими руками було, як розгледів Відаль, повите кривавою пеленою. Аж тоді він збагнув, чому так дивно рухаються люди: вони підхоплювали й жбурляли каміння.
— Нас загнали в пастку! — заскімлив Данте. Каміння падало звідусіль.
— Тікайте! — здушено викрикнув хтось.
Єдиного цього слова вистачило, щоб Відаль кинувся навтьоки. Потім він засапався, упав і так дорачкував до якоїсь могили, щоб сховатися за пам’ятником. Лізти по траві й землі було неприємно. Здригаючись, Відаль підвівся, але поруч упали камені — і знову він біг, доки стало сил, а потім ішов, думаючи, що заблукати не мав би, хоча цвинтар якийсь нескінченний. Відчув м’які дрібні удари по спині й потилиці.
То були краплі — важкі та великі краплі. Починався дощ. «Нечистий дощ: зливається з потом», — подумав Відаль. Хапливо, час від часу спотикаючись, він дійшов аж до вулиці Хорхе Ньюбері, а звідти — на проспект Кор’єнтес, по інший бік парку. «Є одне слово, — казав він собі, — одне таке слово…» Надто втомлений, щоби згадувати це слово, Відаль невдовзі все-таки пригадав: «Наруга. Яка наруга». Він вирішив зупинити перше-ліпше таксі, та кілька водіїв промчали повз нього, нібито не помічаючи його знаків. Відаль зайшов у бар.
— Одне холодне пивце та дві скибки яловичини, — замовив він, зіпершись ліктями на шинквас.
— Як забажаєте, сеньйоре, але я вам не раджу, — відповів господар, протираючи ганчіркою сушарку для посуду. — Тут і так дихати нічим.
Щоб не зчиняти скандалу, Відаль подякував і рушив до дверей. «Звісно, цього від нас і чекають, — подумав він. — Щоб ми дозволяли чинити над собою наругу. А як інакше, коли ти старий».
XXVII
Надворі періщила злива. Відаль запитально глянув на свого порадника за шинквасом. Той, очевидно, тільки цього й чекав, бо різким та грубим кивком голови вказав йому на двері. Відаль дійшов до площі Дорреґо, тримаючись попід стінами будинків, тож у нього ледь намокло одне плече. Три-чотири рази він намагався спинити таксі, проте жоден водій не звернув на нього уваги. Відаль почав спускатися в метро, але подумав, що там хтось може не втриматися перед спокусою зіштовхнути його під поїзд. «А найгірше те, що мені ще далеко йти», — подумав він, засмучений власною втомою та знесиленням. Знову вийшов на вулицю і відчув, що одяг від поту й дощу промокає і зсередини, і ззовні. «Добре, що я бодай не старий, — розмірковував він, — бо й від слабшого дощу заробив би двобічну пневмонію чи хронічний бронхіт». Відаль прокашлявся. Автобус № 93 зупинявся біля його будинку, та дон Ісідро не наважився сідати, бо серед пасажирів міг виявитись нападник. Поки Відаль міркував, що єдиний вихід для нього — це немислима піша мандрівка на довжелезну відстань, злива вщухла. Прийнявши це за веління долі, Відаль пустився в свою неосяжну путь. Він уже втратив лік годинам, проведеним без їжі та сну.
Від нападу на проспекті його ще, мабуть, захистять; страшніше буде в тихому завулку, де все проглядається здалеку. Біля вулиці Бонплана на нього повіяв холодний вітер з моря. «Така доля старого телепня, — подумав Відаль, — вберегтися від стількох небезпек і на смерть застудитися». На вулиці Солера він побачив гурт юнаків — може, й сумирних, проте, щоб уникнути зустрічі з ними, Відаль зробив великий гак та перейшов трамвайну колію на Парагвай, побіля винарень. Одного нерівного каменя в бруківці вистачило, щоб він перечепився й упав. Відаль непорушно лежав на землі, тремтячи від утоми. Потім підвівся; йому здавалося, наче він забув щось дуже важливе, про що згадав лише кілька секунд тому. «Я ж засинаю, — подумав Відаль, — сором мені». Він рушив далі й на площі Ґуемеса нарешті спинив таксі: розбиту машину з підтоптаним водієм. Той уважно вислухав адресу, опустив прапорець і сказав:
— Дуже слушно, сеньйоре, — у певному віці не підсідати до молодих таксистів.