— А це далеко звідси? — стривожено запитав Відаль.
— Ні, на вулиці Ґватемала, не доходячи до Хуліана Альвареса.
— Колись і я там жив.
— Та ти що? Розкажи.
— Я народився на вулиці Парагвай. Найкрасивішим у нашому домі, звісно, було патіо з гліцинією. У нас був собака Шпиг. Але не хочу втомлювати тебе всім цим. Антонії з матір’ю буде сумно без тебе.
— Не знаю… Там стало нестерпно. Антонії, бідолашці, мабуть, не дуже потрібні свідки: це все-таки її мати. А з нею тепер дуже важко. На старість із доньї Далмасії зробилося чоловікувате опудало: за це її прозвали Солдафоном… ти уявляєш? Що тепер буде з дівчатами?.. Біднесенький, я не даю тобі спати.
У Відаля злипалися очі, та він боявся урвати розмову. Можливо, колись давно він іще спізнавав подібне блаженство, але тепер для нього це перетворилося на незвичайну розкіш, і він не хотів її марнувати.
XXIX
Відаль прокинувся від гуркоту, схожого на вистріл у сича. Почав пригадувати свій сон: буцімто він у якомусь притулку, кам’яному будиночку, дуже безпечному та міцному, як йому пояснили. Із задоволенням власника, що оглядає житло, він подивився вгору. Будиночок був без даху. Згори йому на голову шугали войовничі сичі, потім злітали вгору й нападали знов. Він стрельнув з рушниці в того, котрий пугукав найголосніше. Прокинувшись, Відаль перевернувся на лівий бік. Поруч лежала Неліда. «Добре останнім часом у мене життя, якщо коло неї сниться таке», — подумав він. Дівчина спала, і Відаль пригадав один незначний, але приємний для себе факт із молодості: зазвичай він засинав і прокидався раніше за своїх жінок. Хтозна-відколи він уже не згадував про це.
Як людина, котра повторює вивчене, щоб не забути, Відаль крок за кроком заходився відтворювати в пам’яті все, що відбулося після того, як Неліда зайшла до його кімнати. Він тішився, що встояв проти спокуси — недоречної та, можливо, навіть фатальної — запитати: «А твій жених?» У якусь мить, із дурної сумлінності щодо чужинця, Відаль мало не вимовив був ці слова; тепер же міг поцікавитися хіба що з власницької жадоби. «Що ми добре вміємо, то це вимагати», — весело подумав Відаль.
І раптом йому здалося, буцімто він інтуїтивно збагнув, що любовний акт якнайкраще пояснює загадку Всесвіту. Зі скромною гордістю того, хто знає, що великі виграші даються нам не так заслужено, як із талану, бо хтось же має їх діставати, Відаль сказав собі, що сьогодні його ім’я внесуть у список переможців.
Щоб розділити свій тріумф, він підсунувся ближче до Неліди. Серйозно поглянув на неї й поволі промовив: «Неперевершено гарна». Обережно, начебто боячись розбудити дівчину, він удруге її пригорнув.
Потім, лежачи горілиць, вони собі мирно бесідували, аж поки Неліда запитала:
— Я знову не даю тобі поспати?
— Ні, це не ти, — відповів Відаль. — Це голод. Я вже два дні не їв.
— Що тобі приготувати?
— У мене майже нічого немає.
— Я вдягнуся й пошукаю щось у Антонії.
— Ні-ні, не йди. У нас є хліб, сухофрукти, мате, а може, навіть і шоколадка. Тільки вона Ісідорітова, і якщо ми її з’їмо, він розсердиться. У нього трапляються напади слабості.
— У нас також напад слабості, — засміялася Неліда, згладжуючи незручну ситуацію.
Дівчина ввімкнула світло, встала. Лежачи в ліжку, Відаль показував їй, де що взяти, й дивився, як вона, гола, ходить кімнатою.
— Я закип’ячу свіжу воду, — сказала Неліда, виливаючи з чайника перестояну. — А знаєш, що мені снилося? Начебто ми пішли всі втрьох на полювання: я, ти і твій собака Шпиг.
— Неймовірно. І мені снилося, начебто я полюю на якихось химерних птахів.
Обоє задоволено погодилися, що це таки неймовірний збіг.
— До речі, мені про тебе розповідали, — мовила Неліда. — Та жінка, з якою я познайомилася вчора, вдома у тітки Паули. Моя тезка.
— Невже та сама Неліда, що меншала тут колись?
Так, то була вона.
— А ти її не забуваєш, — зронила Неліда.
— Кармен із нею живе? — запитав Відаль, не бажаючи виявляти надмірну зацікавленість колишньою своєю коханкою.
— Який ти вульгарний! Мала скоро вийде заміж!
Відаль розгубився, але потім зрозумів, що йдеться про доньку Неліди, тоді як він запитував про матір. Промовчав, не пояснивши цього, і знову в нього ледь не вихопилося питання: «А як же твій жених?» Відаль стримався, щоб не пошитися в дурні…
— Такий бенкет нам сил не відновить, — завважила Неліда.