Аж тут вони стривожено принишкли, бо знизу долинув галас. Почулася штовханина, шушукання і насамкінець — голосна лайка.
— Господи, що це? — боязко прогугнявив Фабер. Відаль та консьєрж мовчали. Поволі, під стогін рипучих сходів, наближалися важкі кроки. Побачивши масивну циліндричну постать, Відаль уперше злякався. Він не впізнав її, доки дівчинка не присвітила ліхтариком — і велетенська, розбухла, бронзова, як індіанець, розпатлана й сивокоса донья Далмасія звернула на них невидющий, презирливий погляд.
— Хто тут? — спитала вона.
— Сеньйор консьєрж, Фабер і Відаль, — відповіла онука.
— Три педики, — зневажливо та безапеляційно сказала сеньйора. — Злякалися молокососів і нишкнуть. Щоб ви знали, педики, я хотіла залишитися внизу! Нехай приходять: я їх порішу одним ударом! Мене дочка сюди погнала, свинюка така, ще й каже, що я сліпа!
Запала мовчанка. Невдовзі Відаль поцікавився:
— Що там?
— Вона забула про нас, — мовив Фабер. — Бавиться з онукою.
— Не збагну, як можна довіряти їй дитину, — озвався консьєрж. — Ця жінка перетворилася на мерзосвітнього гевала. Каверзи старості.
XXXII
Після гнітючого вторгнення доньї Далмасії чоловіки замовкли. Споночіло, а ці тривожні воєнні дні виснажували всіх до краю. У тихих сутінках Відаль заснув. Йому наснилося, нібито він перекинув рукою свічку, горище палає, а сам він — одна із жертв — проходить очищення полум’ям. Тепер, із якихось причин, що їх Відаль не пам’ятав уві сні, він зичив перемоги молодим, пояснюючи це фразою, що здавалася слушною: «Щоб жити молодим, я помираю як старий». Зусилля, з яким він вимовляв ці слова, а можливо, і власне бубоніння, його розбудили.
У цю мить він — несвідомо — згадав, що вже прокидався отут, на горищі, скручений від люмбаго, тому зробив кілька рухів, перевіряючи гнучкість попереку. Болю не було.
«Як завжди, я прокидаюся першим», — подумки не без гордощів відзначив Відаль. У світлі вранішньої зорі, що лилося крізь горішнє віконце, він побачив консьєржа й Фабера. «Сплять, неначе два живі мертвяки», — подумав Відаль і здивувався власному відкриттю, що інколи дихання може бути й неприємним процесом. Він мало не перечепився через дівчинку, яка спала з напіврозплющеними очима, аж видно було білки, з відсутнім виразом непритомної. Бабця спала, вивернувшись за кілька кроків від неї. На сходах Відаль захитався від сильної млості й сказав собі, що неодмінно мусить поїсти. Колись давно, ще в дитинстві, його часом нудило з голоду. Він спустився й трохи постояв, притулившись до поруччя. Тихо. Сусіди ще спали, проте не можна було зволікати: скоро вони прокинуться.
Власна кімната зустріла його понурим сутемним холодом і відчуттям, яке занадто часто поверталося до нього останніми днями, — буцімто довкола все спокійно. Знесилений Відаль боявся, що це поганий знак. Оглянув складені речі, немовби з довгої мандрівки вернувся чужинцем і дивився тепер на них із-за скляної перепони.
Відаль умився, вбрався в найкращий одяг, загорнув у газету змінну білизну та кілька носовичків. В останню мить згадав про ключі й записку від Неліди. Усе це знайшлося в кишенях іншого піджака. Під адресою та вказівками («двері 3, піднятися сходами, двері Е, пройти коридором, піднятися на антресоль, двері 5») Неліда написала «Чекаю на тебе!» Відалеві подумалося, що такі жіночі ніжності мають велике значення в житті чоловіка. Потім він похопився, що мусить якось пояснити синові свою відсутність, проте не знав, що сказати. Писати правду було небезпечно, щось вигадати він не міг, та й не хотів марнувати час. Урешті-решт Відаль написав: «Один товариш запросив мене на кілька днів до себе за місто. Там спокійно. Шануйся», — і перед виходом додав: «Деталей не розголошую: раптом записку хтось перехопить». Дорогою до туалету, куди він зайшов, щоб у Неліди на деякий час звільнити себе від клопоту, дон Ісідро побачив меншу онуку доньї Далмасії. Дівчинка не звернула на нього уваги, заклопотана тим, щоб не наступати на стики між плитами. Крім неї він нікого не зустрів. На досі безлюдній вулиці глипнув у бік шпалерні. Якби у вікні він зненацька побачив Больйоло, то глянув би на нього не заздрісно чи осудливо, а з почуттям братерської солідарності. Можливо, тому, що вже віддавна він не спізнавав жодних любовних пригод, у цій новій для себе ситуації Відаль поводився, наче зазнайкуватий хлопчак. Йому захотілося таки наважитись і зайти до Джимі, аби з’ясувати, чи повернувся той додому, але ще сильнішим було прагнення якнайшвидше прийти до Неліди, нібито коло неї він буде захищений — не від молоді, чиїх погроз майже не боявся, а від зарази, небезпечної через близькість до вогнища хвороби, — страшної, підступної старості.