Тоді Відаль дрімав, проте чудово зрозумів її слова; він засмутився й розсердився (ти ба, ще й називає цього типа на ім’я!), але, виснажений нескінченними чуваннями, пішою дорогою додому з Ла-Чакаріти, тяжкою ніччю на горищі й любощами, не міг ані поворухнутися, ні заперечити. «Як дурень, відпустив її, — думав Відаль, — а тепер сиджу тут, немов у клітці». «Я ненадовго», — пообіцяла Неліда (майже таким самим тоном, яким лікарі намагаються підбадьорити хворого). Проте хтозна, коли вона пішла, — може, допіру. Крім того, Відаль не відкидав імовірності, що Неліда затримається навіть попри найкращі наміри. Поволі він одягнувся і, щоби збавити час, пішов на кухню випити кілька мате. Шукаючи сірники та заварку, дон Ісідро міркував, чи справді йому судилося мешкати з Нелідою в цьому домі. Ретельно приготувавши мате, випив першу порцію, а за нею, не гаючись, — ще чотири чи п’ять. Згадав про Джимі й подумав, що давненько вже не цікавився його долею. Чекати було непросто: Відаль насилу змушував себе вірити, що Неліда повернеться до нього, надто що не міг нічим відвернути свою увагу від монотонного, ненастанного дожидання. Мате він допив, а сил чекати далі чи вигадувати собі заняття не мав, отож і вирішив піти до Джимі. Принаймні так не треба буде тут сидіти; а якщо лиха доля не повстане супроти нього, то на зворотному шляху він зустрінеться з Нелідою. А може, вона зараз прийде? Ще кілька хвилин він потерпить. Найкраще було б, щоб дівчина повернулася, доки він іще тут — і стільки страхів, про які Відаль волів не думати, зникнуть безслідно. Так, часто людина відмовляється від бажаного, а мириться з тим, що досяжне. Проте сидіти тут сиднем, нічого не роблячи, й тільки думати він не міг, тому накинув на плечі пончо, вимкнув світло, намацав ручку дверей, вийшов і замкнув квартиру на ключ. Неквапно спустився залізними сходами і сказав собі: «Все. Треба йти». Йому кортіло вернутися, та він уперто чимчикував вузьким коридором. «Вони тут пхають носа й не соромляться, — виснував Відаль, помітивши, як із дверей визирають сусіди. — Чого ж я не залишив їй записки, мовляв, “Скоро буду: пішов провідати Джимі”?» «Нехай, і так зрозуміє», — зненацька сердито подумав він. Хтозна, чи щирим був цей спалах ревнощів, а чи Відаль просто використав його як привід не повертатися до порожнього дому, де тільки й лишалося, що чекати. Ні, не можна безоглядно нервуватися, наче якась істеричка. Джимі казав, що причина всіх бід у невмінні опанувати власні нерви. Для цього Відаль і ступав якомога повільніше. «Я знов даю їй змогу вернутися, — казав собі дон Ісідро, — а вона із сутої впертості не бажає цим скористатися». Він трохи постояв біля дверей у під’їзді, нерішучо роззираючись довкола — не так від страху, що в тіні дерев можуть чаїтися молодики, як у надії на неймовірне вже повернення дівчини. Можливо, запитав себе Відаль, простіше збутися цієї дурної тривоги, якщо піти пошукати Неліду по кав’ярнях, де грає на гітарі цей її тип, Мартін. Однак не варто відкидати й невтішну перспективу розсердити дівчину своєю появою, здатися їй недовірливим самодуром. Тоді вона піде від нього; втім, ця прикрість неминуча — хіба можливо, щоб його кохала така молода красуня? А він урятує її від помилки — чи то примхи, яка породила раптовий їхній роман. Можливо, Неліда скаже, що вирішила залишитися з Мартіном (щойно Відаль почув це ім’я, йому стало гидко). Він уявив собі власну ганебну втечу під тюгукання завсідників, поки ця парочка обійматиметься десь у глибині залу: достоту фінальна сцена з фільму про справедливу покару для лиходія (тобто дідка) та закономірну злуку двох закоханих під патетичні акорди музики й оплески глядачів. Вулицею Сальґеро Відаль дійшов до площі Ґуемеса й уголос мовив: «Що за манія — весь час ходити тими самими дорогами? Мені розповідали, що колись тут було озеро Ґваделупе». Поміж вулицями Ареналес та Хункаль він запитав себе: «Чи забув я вже Неліду?» Досі хотів забути, бо відчував, що його тужливе чекання заступає дівчині шлях назад; а тепер уже каявся, що, забуваючи, немовби кидає її. «Хай би з нею нічого не сталося. Тут раніше була в’язниця». Невпорядковані, хаотичні думки свідчили про те, що Відаль упадає в розпач. Йому захотілося поговорити з Данте, що мешкав неподалік, на вулиці Френча. «Щоправда, мушу визнати, — мовив він, — що з бідолашним Данте не так уже й весело». Після недавніх подій кожного в їхньому товаристві єднала з іншими не звичка, а щира приязнь. Хоча коли-не-коли Відаль поглядав на друзів співчутливо, як на заражених старечою недугою, від якої самого його рятувало кохання Неліди. Утім, він не знав, чи довго це потриває. Наймудріше буде вибрати забобонну тактику — вважати дівчину втраченою для себе. Тоді ще лишиться якась надія її повернути; якщо ж він буде надто зухвалий, то спізнає кару і більше Неліди не побачить. «Зате побачу Данте», — сказав він собі з іронічним смиренням.