Данте мешкав у останньому одноповерховому будинку, який ще зберігся в кварталі, — схожому на гробницю між двома високими новобудовами. Двері донові Ісідро відчинила товаришева «хазяйка». Так називав її сам Данте, і жоден із приятелів не знав достеменно, дружина це чи служниця, хоча, напевне, жінка виконувала обидві ці функції. Закутана в чорний широкий халат, вона розглядала Відаля сторожко, як наполохана тварина: літні люди тоді сахалися молодших від себе. «Принаймні хтось іще не вважає мене старим», — подумав Відаль. Червоняста шкіра жінки вкрилася чорним пушком, і коси, помережані сивими пасмами, теж були чорні. Обличчя з роками набрякло та розпливлося, а риси його стали різкими й грубими, як у всіх старих. Відаль замислився, чи була «ця відьма» колись (а може, й донині лишилася — бо незбагненні речі кояться за безмовними стінами дому) коханкою його друга. «Така огидна картина, що хай би їм грець. Хоча, коли я сам дотягну до їхнього віку й лишуся живчиком, то з чемності не відмовлю жодній жінці. Усякий доказ того, що я ще живу, буде під ту пору безцінним». Жінка наготувалася зачинити двері, і він гукнув:
— Я Ісідоро Відаль! Скажіть сеньйорові Данте, що прийшов Ісідро.
З’явився Данте й посунув «хазяйку» вбік.
— Ось і я, — мовив він, задоволено усміхаючись. Відаль подумав, що колір його обличчя — жовтаво-зеленого й дуже блідого — здається геть нездоровим, а сам Данте, контрастуючи з молодістю Неліди, — ще старішим, ніж є.
— Як ти? — спитав дон Ісідро.
— Чудово. І в мене добра новина: об’явився Джимі.
— Точно?
— Рей сказав мені по телефону зо півгодини тому.
— І як там?
— Чудово. Я наче малоліток. Краще, ніж будь-коли.
— Я запитав, як там Джимі. Ходімо провідаємо його?
— Рей велів мені неодмінно зайти до нього в пекарню. Хоче сказати щось таке важливе, що мусить зробити це особисто. Через усі ці довколишні звірства я не наважувався йти сам, але якщо хочеш — підемо разом.
— Ходімо до Джимі.
— Та ні. Рей наголошував, щоб я передовсім зайшов до нього в пекарню.
— Я, як на гріх, поспішаю, — мовив Відаль, — і хочу побачити Джимі.
— Я ненадовго. З моїм кволим зором та слухом увечері мене вмить злапають. А я вмирати не хочу. Не бійся, ми хутенько.
XXXVI
Леандро Рей закінчував обід. Він сидів за столом на чільному місці між доньками — одна ліворуч, друга праворуч, третя навпроти — і, побачивши друзів, запросив їх почастуватися. Відаль погодився випити кави, а Данте — нічого: від кави, мовляв, його мучитиме безсоння, а від алкоголю підвищиться кислотність.
— Джимі відпустили? — запитав Відаль.
— Так, — мовив Рей, — але зажди, я тобі все поясню. Приберіть зі столу і вийдіть, — владно звернувся він до дочок. — Нам треба поговорити по-чоловічому.
Доньки сердито зиркнули на нього, проте послухались.
— Щоб я здох! — захоплено мовив Данте, коли всі три жінки вийшли. — А мені здавалося, що тут у тебе вони верховодять.
— Колись так було, — відповів на це Рей, — але тепер вони і вгору глянути не сміють. Доста!
— Проте за нинішніх обставин, — похитав головою Данте, — чи не обачніше буде триматися, скажімо так, політики колабораціонізму?
Рей лише гарикнув, і Відаль квапливо повторив:
— То Джимі відпустили?
— Сьогодні вранці він повернувся додому.
— Ходімо до нього.
— Ні, я не піду. Не тепер.
— Чому?
— Та як тобі сказати… Є одна чутка — дуже, дуже бридка.
— Що такого він міг зробити, що ти не хочеш його провідати? Та й хіба не однаково? Джимі — наш друг.
— Аревало теж наш друг, — урочисто промовив Рей. — Чи то був ним.
— Що сталося?
— Начебто Джимі, щоб його відпустили, сказав, що Аревало крутить із неповнолітньою, і повідомив, де й коли, щоб можна було заскочити їх на гарячому. Тепер Джимі вдома, а Аревало — у лікарні Фернандеса. Отак-от.
— Звідки ти знаєш?
— Увечері, я вже хотів зачинятися, коли прийшов твій сусіда Фабер. А він розмовляв із Больйоло, а тому небіж переповів усе, ще й вельми докладно.
— І що було?
— Нічого. Прийшли вони пізно, я сказав, що хліба немає — самі сухарі.
— Я питаю, що було з Аревало?
— Він давно вже крутив із цією малою, — втрутився Данте.
— А я про все дізнаюся останнім, — розгублено зиркнув на нього Відаль. — То от чого він ходив такий чистий, ніби щойно від кравця. Навіть лупи не було.
— Зграя виродків дожидала його біля готелю «Ніло», — заходився розповідати Рей. — Малá побачила їх і в крик: «А я люблю дідків! А я люблю дідків!».
— Провокація, — розлючено сикнув Данте. — Ох, я би в неї цілу обойму пустив! Це вона в усьому винна.
— Хтозна, — заперечив Відаль.
— Данте, не мели дурниць. Нарешті ми почули про чесну дівчину, ладну вмерти за свої переконання, а ти гороїжишся.
— Знімаю перед нею капелюха, — визнав Відаль. — А що зробили з Аревало?
— Побили й кинули ледь живого. Ходімо до лікарні, спробуємо дізнатись, як він там.
— Мала ця — зрадниця, — буркнув Данте.
— У мене мало часу, — попередив Відаль. — Тому, якщо йти, то негайно.
Не встиг він промовити ці слова, як здався собі страшним боягузом. Адже для нього в цю мить важила тільки Неліда й зобов’язання перед нею, та як пояснити це друзям? Вони привітали б його, позаздрили б такій удачі, проте осудили б надміру серйозне ставлення до кохання і те, що жінку він ставить так само, як друга всього життя.
— А потім ви проведете мене додому, — заявив Данте. — Так мені буде краще. Бо за теперішніх часів самому тинятись вулицями не хочеться. Я вам серйозно кажу.