— Я питаю, що було з Аревало?
— Він давно вже крутив із цією малою, — втрутився Данте.
— А я про все дізнаюся останнім, — розгублено зиркнув на нього Відаль. — То от чого він ходив такий чистий, ніби щойно від кравця. Навіть лупи не було.
— Зграя виродків дожидала його біля готелю «Ніло», — заходився розповідати Рей. — Малá побачила їх і в крик: «А я люблю дідків! А я люблю дідків!».
— Провокація, — розлючено сикнув Данте. — Ох, я би в неї цілу обойму пустив! Це вона в усьому винна.
— Хтозна, — заперечив Відаль.
— Данте, не мели дурниць. Нарешті ми почули про чесну дівчину, ладну вмерти за свої переконання, а ти гороїжишся.
— Знімаю перед нею капелюха, — визнав Відаль. — А що зробили з Аревало?
— Побили й кинули ледь живого. Ходімо до лікарні, спробуємо дізнатись, як він там.
— Мала ця — зрадниця, — буркнув Данте.
— У мене мало часу, — попередив Відаль. — Тому, якщо йти, то негайно.
Не встиг він промовити ці слова, як здався собі страшним боягузом. Адже для нього в цю мить важила тільки Неліда й зобов’язання перед нею, та як пояснити це друзям? Вони привітали б його, позаздрили б такій удачі, проте осудили б надміру серйозне ставлення до кохання і те, що жінку він ставить так само, як друга всього життя.
— А потім ви проведете мене додому, — заявив Данте. — Так мені буде краще. Бо за теперішніх часів самому тинятись вулицями не хочеться. Я вам серйозно кажу.
XXXVII
Жваво теревенячи, Відаль і Рей вийшли з пекарні й звернули ліворуч, на Сальґеро.
Данте дивився на них ображено, мов дитя, ладне от-от розплакатися, тоді підбіг до них, схопив за руку Рея й заскімлив:
— Чому ви не лишили мене вдома?
— Відчепися, — висмикнув руку Леандро, та потім уже спокійніше додав: — Ми йдемо до Аревало.
— Не кричи, будь ласка, на тебе дивляться люди, — торочив Данте.
— Я народився в Іспанії, — відповів Рей, — але це — моє місто.
— І що з того? — не вгавав Данте.
— Як це «що з того»? Я прожив у Буенос-Айресі довше, ніж ці випортки, і своїм домом не поступлюся.
— Молодець, — притакнув Відаль. — Добре, що ти готовий битися з хлопчаками, але чи не занадто ти легковірний? Не варто сваритися з Джимі через плітки Баламута.
— Знаєш, я коли чую слово «донос» — мені аж в очах темніє.
— А ти достеменно певен, — із притиском запитав Відаль, — що не піймався на гачок нової тактики молодіжних кіл — точніше, Баламутового небожа — посіяти між нами незгоду та чвари?
— Психологічна війна, — обізвався Данте.
— Не дурно кажеш, — погодився Рей, — але, так чи так, я донощика не пробачу.
— Невже ти собі гадаєш, — наполягав Відаль, — щоб за якісь пустопорожні обіцянки Джимі обмовив друга?
— Пустопорожні обіцянки? — перепитав Рей.
— Не конче було відпускати Джимі, щоб убити Аревало.
— Джимі здатен на все.
Боязко роззирнувшись, озвався Данте:
— Мене тривожить вигляд міста — усе як завжди, мовби нічого й не сталося.
— Тобі, щоб заспокоїтись, потрібна бійка, — підсумував Відаль.
— Учора тут була ціла битва, — запевнив Рей. — Коло готелю Віласеко. На нього напали перекинчики з Молодіжного комітету. Мій земляк, за підтримки незмінного Пако, тримав оборону. Коли поразка здавалася неминучою, прибула підмога з пудовими кулаками й голіруч відстояла твердиню.
XXXVIII
Троє друзів піднялися сходами до вестибюлю лікарні Фернандеса й у сутінках побачили віддалік немовби статую, укриту простирадлом. Рей підступив на кілька кроків, щоб придивитися.
— Хто там? — запитав Данте.
— Старий.
— Старий?
— Так, старий на ношах.
— І що він робить? — гукнув зі своєї відстані Данте.
— Здається, вмирає, — відповів Рей.
— Нащо ми сюди прийшли? — проскиглив Данте.
— Усі ми скінчимо свої дні в богадільні, — лагідно мовив Рей. — Треба звикати.
— Я втомився, — запхинькав Данте. — Ви навіть не уявляєте. Я почуваюся дуже старим. Загибель Нестора, тоді той безпричинний напад на цвинтарі, тепер Аревало… Мені погано. Мені дуже страшно. Я більше не витримаю.
Вони підійшли до адміністраторського віконця у вестибюлі.
— Ми хочемо запитати про одного сеньйора, — поцікавився Рей. — На прізвище Аревало. Його привезли сьогодні вночі.
— Коли?
— Я хочу додому, — голосно мовив Данте.
«Сердешний, — подумав Відаль. — Якщо сказати, що ми його тут покинемо, він заплаче».