Відаль сказав собі, що годинник цокає особливо нетерпляче; згадав про Неліду: ця невблаганна секундна стрілка якось пов’язалася йому в думках зі страхом через відсутність дівчини, і Відаль посмутнів.
— Чому це сталося? — запитав Рей.
— Я думаю, це спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.
— Як цуценята, — сказав Відаль. Аревало усміхнувся.
— Якби ця дівка не верещала, вони б тебе не побили, — припустив Данте. — Це ж відома річ — жінка провокує. Завжди винна вона. Завжди від неї летить перша іскра.
— Не перебільшуй, — відповів Аревало.
— Данте нагадує мені тих дідків, які в усіх нещастях підозрюють протилежну стать, — зауважив Відаль. — І що молодша жінка, то сильніше її ненавидять.
— Щодо мене, я не винувачу їх у тім, що вони жінки, — висловився Леандро. — Тільки в тім, що вони молоді.
— Молодість має свої переваги, — заперечив Аревало. — Вона безкорислива. Чому? Не знаю, може, тому, що молодим бракне досвіду, чи тому, що вони ще не призвичаїлись до грошей.
— Можливо, гроші їм не потрібні, — припустив Відаль, — бо в них і без того ще ціле життя попереду.
— Натомість для стариганів, — сказав Аревало, — це єдина радість у житті.
— Єдина? — перепитав Відаль. — А як же захланність, манії, егоїзм? Ти бачив, як чахнуть вони над тим огризком життя, що їм залишився? Як по-дурному бояться переходити вулицю?
— Всю молодь я не осуджую, — втрутився Рей. — Дайте мені дівчисько — я її, як то кажуть, із кісточками зжеру, а раптом нападуть якісь малолітні вишкребки — то захищатимусь по-своєму, по-пенсіонерському: ногами і кулаками.
— Якщо зумієш, то молодець, — притакнув Аревало. — Я тільки й спромігся, що затулити голову, але й так відбувся легше, ніж мій сусіда з другого ліжка.
— Воно порожнє, — завважив Данте.
— Він говорив тут, говорив, та так і не опритомнів, — пояснив Аревало. — Марив собі. Розказував, що йому сниться, начеб вони молоді, сидять із друзями в кав’ярні «Педіґрі», десь на Санта-Фе чи на Серрано, обговорюють слова танго. Нібито якийсь Тронхет у них там сільські сюжети вигадував…
— А ти дослухався, — вщипливо завважив Данте.
— Він що, писав слова для танго? — спитав Відаль.
— Напевно, — відповів Аревало. — Згадував танго «Вразливий» — казна-скільки разів. Напевне, то був один із найбільших його тріумфів. Разів по двадцять одне й те саме повторював, неборака.
— «Вразливий»? Хто ще пам’ятає таке барахло? — здивувався Данте.
— Ще він казав, — продовжував Аревало, — що сумує за тими юнацькими посиденьками. Коли вони з товариством до ранку обговорювали теорію танго чи конфлікт останнього сайнете Іво Пелая[26]. Казав, що тепер люди балакають здебільшого про житейські речі, а передовсім про ціни на них. Мені здалося, що в цю мить свідомість його проясніла, та потім знов помутилася. А коли він почав дихати якось дивно, його й забрали.
— Куди? — спитав Данте.
— Вмирати на самоті, — мовив Рей.
— Їх забирають умирати на самоті, — пояснив Аревало, — щоб не деморалізували сусідів.
— Та кав’ярня, де вони збиралися, мабуть, нагадувала нашу, на площі Лас-Ераса, — сказав Відаль буцімто сам до себе.
— Е, не порівнюй, — заперечив Аревало. — Тоді була інакша атмосфера.
— Коли ми знову зіграємо в труко? — поцікавився Відаль.
— Скоро, — запевнив Аревало. — Так каже лікар. Усе це невдовзі піде за вітром; ми свідки останніх передсмертних корчів.
— А якщо нас прикінчать раніше? — запитав Відаль.
— Усе можливо. Напевне, ми в них на мушці. Зі мною точно все спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.
— Чи то я недочуваю, чи ти повторюєшся… — мовив був Данте, проте його перебив Відаль:
— Слухай, Аревало, а цей твій сусіда — що сталося з ним?
— Він, як і ви, ходив провідати друга, а потім, коли вертався, на нього напали коло похоронної контори.
— Ходімо звідси, — знову заскімлив Данте. — Рею, будь ласка, проведи мене додому. Я дуже старий, повірте — мені на саму думку про напад страшно до смерті.
Бліде лице його взялося землистими плямами. «Дивися, щоб отут не вмер», — подумав Відаль.
— Працівники контори хотіли занести побитого всередину, — розповідав Аревало, — але прийшов патрульний і забрав його.
— Хай би там і лишили: було би практичніше, — припустив Рей.
26
Сайнете — жанр іспанської комедійної музичної п'єси на одну дію; Іво Пелай (1893–1959) — аргентинський поет, драматург і журналіст.