— То, кажеш, його забрали вмирати на самоті? — спитав Відаль. — А куди?
— Слухай, не знаю. Один санітар сказав мені, начебто їх кидають де трапиться. Хлопчисько ще, — мабуть, вважає мене старим і малює щонайгірші картини, аби залякати. Сказав, що цього відвезли кудись униз, у вестибюль на першому поверсі.
— Бідолашний, — мовив Відаль. — Якщо він досі живий, хтозна, що там йому тепер мариться.
— Це ж той, якого ми бачили, — пропхинькав Данте. — Рею, ходімо звідси.
— Так, ходімо, — відповів Рей. — Я на роботу встаю вдосвіта, а коли не посплю своїх вісім годин, то вже ні до чого нездалий.
— А ти проведеш мене додому? — благально запитав Данте.
«На мене чекає Неліда, а я сиджу тут із ними, — подумав Відаль. — Цих двох стариганів ніхто не чекає, а вони не можуть хвилинку побути коло хворого друга. Один — тому що егоїст, а другий — боягуз. Нема нічого гіршого за старість. Хоча, — нараз передумав він, — те, що я стирчу тут з Аревало, що досі не пішов на вулицю Ґватемала, можливо, свідчить, що і я старий. Та все ж я розумію, що залишаюся тут, аби дати Неліді час і не прийти раніше за неї. Вернутися в дім без Неліди було б нестерпно».
Тоді знову з’явився лікар.
— Сеньйори, будь ласка, не йдіть, — попросив він. — Я затримаю вас — чи бодай наймолодшого з вас — усього на кілька хвилин. Візьму на аналіз крові — малесеньку цяпочку. Раптом сеньйорові Аревало знадобиться переливання. Це так, пусте — один маленький укольчик.
Лікар увімкнув лампу й заходився вислуховувати Аревало.
— Данте, у тебе знати вже сиві пасма, — завважив той з-понад лисої голови Каделаґо. — Доведеться знову пофарбуватися.
— Коли ви говорите, — нервово сіпнувся лікар, — мені у вухах лоскітно.
— Я не розумію, що ти кажеш, — обурився Данте. — Харчиш, немов задихаєшся, я нічого не чую.
— У мене астма, — перепросив Аревало. — Я кажу, що в тебе знати вже сиві пасма.
— А що ви хочете? — плаксиво промовив Данте. — Я ж на собі не бачу. І хто мене пофарбує? Минулого разу фарбував бідолашний Нестор. Я сам не можу. Ви мусите мені помогти. Це важливіше, ніж вам здається.
— Кому ти брешеш? — обізвався Аревало. — Я вважаю, що бути трошечки фаталістом — це не шкодить.
— Легко тобі казати, — заперечив Данте. — Ти тут, у такій будівлі, ніби у справжній фортеці. А мені ще йти додому, глупої ночі, коли на вулицях темно хоч в око стрель.
— Тебе ніхто не проганяє, — відказав Відаль.
— Сеньйори, я зараз прийду, — мовив лікар. — Зачекайте, будь ласка.
— Ходімо, поки він не вернувся, — заскімлив Данте. — Ісідро вже спікся. Його запопали буцімто для переливання крові. А нас їм не треба. Ми ж їх за руки хапати не будемо. Але як лишимось, вони ще щось вигадають, щоб і нас злапати. Тому тікаймо, поки його нема. Не подобається мені тут.
— Кому ж подобається, — відповів Аревало.
— Навряд чи нас тут злапають, — промовив Рей, — але вже пізно, мені вставати вдосвіта, а сидіти нам тут немає потреби. Ісідро, звісно, залишиться…
— Аякже, — сказав Відаль. — А вам я раджу піти. Ми впораємося й самі.
Рей відкрив був рот, але промовчав. Данте, мов комизисте дитя, смикав його за рукав, тягнучи до дверей.
— Вони вже пішли? — запитав невдовзі Аревало.
— Так.
— Ти сердишся.
— Знаєш, ці двоє — вони мене трохи дратують.
— Не сердься. Згадай, що казав Джимі: з літами слабне контроль над собою. Хтось не може стримати сечу, а Данте — страх.
— Данте здався, але ж Рей? Такий міцний чоловік…
— І він віднедавна теж. Пам’ятаєш, як він гріб собі арахіс у кав’ярні? Аж тремтів від ненатлі. Втратив сором, як усякий дідок.
— Сором? А знаєш, так і є. Якось у Віласеко…
— На старість він зробився сутим егоїстом. Уже й не приховує, що, крім своїх інтересів, нічого його не цікавить.
XL
— То ви зробите мені послугу? — запитав Каделаґо.
— Аревало розповів мені, — озвався Відаль, ідучи коридором услід за ним, — що ви казали йому, буцімто ця війна невдовзі скінчиться.
— Вірте чи ні, — мовив лікар, сумно хитаючи головою, — а психіатричне відділення не може дати ради з такою кількістю молодих. У всіх та сама проблема — страх торкнутися старого. Прямо тобі відраза.
— Відраза? Ну, це, здається, природно.
— Навіть руки їм не потиснуть, сеньйоре. І ще, знаєте, новий симптом, незаперечний: молоді ототожнюють себе зі старими. Ця війна глибоко й боляче вразила їх усвідомленням, що кожен старий — це майбутнє когось молодого. Можливо, навіть їхнє власне! І ще цікавий факт: у молодих неодмінно розвивається уявлення, буцім убити старого означає скоїти самогубство.