— А чи не в тім причина, що бридкий, жалюгідний вигляд жертви паскудить увесь злочин?
«Нащо мені це? — думав Відаль. — Для чого я тут базікаю з цим телепнем, коли вона чекає на мене?»
— Кожен нормальний хлопець, — урочисто пояснив лікар, — у певний момент свого розвитку патрає котів. Я теж патрав! Потім ми стираємо ці ігри з пам’яті, ми їх відкидаємо, видаляємо. І ця війна мине безслідно й не лишить по собі ані спогаду.
Вони зайшли в невеличку кімнатку. Відаль казав собі: «Невже задля того, щоб не дратувати це посміховисько, я змушую Неліду чекати і хвилюватися?» Проте дон Ісідро грішив на себе: лишався він тут не з боязні роздратувати когось, а задля нагоди бути корисним своєму другові Аревало. Чи насправді він тут, бо на цьому наполіг Рей, і тепер здає кров лише на догоду лікарю? Усьому можна відшукати безліч пояснень, як то доводила лікарка Ісідоріто.
— А потім я зможу піти?
— Не бачу жодних перепон. Зачекайте лише трішки. Ви мені тут відпочинете, гарненько, зручненько, на канапі. Хто нас квапить?
— Мене чекають, лікарю.
— Мої вітання. Це не кожен може сказати.
— Кілька хвилин, лікарю? Скільки?
— Жінки й діти не стримують нетерплячки, та ми, чоловіки, навчилися чекати. Ми все чекаємо, хоч нас не чекає вже ніщо.
— Гарно сказано, — озвався Відаль.
— Чудово, — підсумував лікар, — маленький укольчик. Ану не смикайте мені ручкою. Вип’єте мені потім міцної кави з молоком, скляночку фруктового соку — та й будете як новенький. Треба відновити рідину в організмі.
«Неліда, звісно, уже в себе, на Ґватемала, та що, як вона досі не повернулася?» — майнуло в голові у Відаля, проте він злякався цієї нестерпної думки.
— Все? — запитав Відаль.
— Тепер ви мені заплющте очі й відпочивайте, доки я вас розбуджу, — відповів Каделаґо.
Може, послати цього типа до біса й піти собі геть? Він був утомлений, трохи отупілий та змучений і не насмілився відкидати пропоновані йому загайки — одну за одною, кожну останню й зовсім коротеньку. Тож візит у лікарню затягнувся, перетворився на жахіття, незмірно глибоке й тривожне. Потім він, напевне, заснув, бо перед очима в нього постав гурт юнаків — серед них він упізнав і вбивцю газетяра, — що розсілися на високому помості, мов грізний трибунал, перед який викликали і його.
— Що сталося? — запитав він.
— Нічого, — скорботно відповів лікар Каделаґо. — Я повертаю вам свободу.
Дон Ісідро ще зазирнув у палату — попрощатись з Аревало.
XLI
Відаль був певен, що шлях додому, на вулицю Ґватемала, його заспокоїть. Від нетерплячки ця мить змішалась у нього в думках з іншою, приємнішою та віддаленішою в часі — миттю зустрічі з Нелідою. Проте, переступивши поріг лікарні, він посмутнів, бо збагнув, що зустріч, хоч і ймовірна, аж ніяк не гарантована. Напевне, щоб уберегтися від зневіри, дон Ісідро журився заздалегідь. Із вулиці Сальґеро він повернув на Лас-Ераса. Нащо зв’язувати Неліду з умирущою твариною? Нічого доброго з того не вийде: на неї чекатиме розчарування, яке він може передбачити, але не відвести… Данте і Рей уже прищепили йому відразу до старості. Ставлення дона Ісідро до друзів змінилося. Вони й самі змінилися. «Час безжальний, надто до людей». Відаль пригадував ті, уже напівтуманні, óбрази зі сну, в якому сп’янілий від гніву суддя кидав йому з трибуналу обвинувачення в старості. Його засмутила згадка про цей нетривалий сон після здачі крові. Дон Ісідро не став «як новенький»: його опосіла слабість, він певен був, що склянка фруктового соку не зарадить його смутку, як запевняв Каделаґо. Старість — невиліковна хвороба, вона вбиває всі прагнення, всі бажання. Чого прагнути, якщо, втіливши свої задуми, ти вже не зможеш ними насолодитися? Навіщо йти на вулицю Ґватемала? Краще повернутися додому. Тільки Неліда, на жаль, шукатиме його й зажадає пояснень. Молодь не розуміє, як невблаганно відсутність майбутнього позбавляє старих усього, що важливе в житті. «Хворий — це ще не сама хвороба, — думав Відаль, — та старий — це втілена старість, і нема на це ради, — хіба що смерть». Зненацька передчуття абсолютного розпачу додало йому сил. Він прискорив ходу, щоб швидше прийти до Неліди — перш ніж розтане це осяяння, наче спогад зі сну. Він так її кохає, що зуміє переконати, яка це омана — любити такого старого, як він. Почувся вибух: мабуть, десь неподалік розірвалася бомба. За ним іще два. З боку Ретіро[27] небо зі споду швидко наливалося багрянцем.