Выбрать главу

XLII

Відаль увімкнув світло, роззирнувся. Заглянув у спальню, квапливо обійшов усю квартиру. Мабуть, це жарт, не треба хвилюватися: Неліда зараз вийде зі сховку й обніме його. Проте невдовзі він усвідомив, що мусить змиритися з думкою, вірогідність якої щомиті зростала: дівчина не повернулася. Ситуація, сказав собі Відаль, не така й драматична; напевне, колись, дуже скоро — якщо в нього з Нелідою все складеться добре, — він і не згадає про сьогоднішню тривогу, але зараз із причин, яким він корився, не розуміючи їх, усе це було нестерпно. «Ні, я не залишу її з тим ресторанним цигикалом», — постановив Відаль.

Він вийшов із дому й рушив вулицею Ґватемала на північ, рішуче налаштований знайти Неліду й повернути її. Тепер не знати було ні втоми, ані зневіри, ні розпачу, ані старості.

Угледівши таксі, Відаль енергійно замахав рукою, щоб зупинити його. Сів у машину й звелів:

— Везіть мене на вулицю Тамеса. Там є такий «Салон Маґуента», знаєте?

Автомобіль зірвався з місця й помчав на великій швидкості; Відаля відкинуло на спинку сидіння.

— Знаю, сеньйоре, — мовив водій. — Це там танцюють. І правильно: війна закінчується, що ще лишається, як не розважатися.

— Ви так гадаєте? — запитав Відаль і жахнувся: «Як це я не помітив? Він молодий!» Уявив, як його викидають у Сан-Педріто, як він летить на бруківку й непритомніє від удару, і пошепки заблагав: «Тільки б не довелося починати все спочатку». — Вона вже давно закінчується, — байдуже промовив він уголос і, лютий сам на себе, додав: — Я втратив друга. Друга дитинства. Таких, як він, дуже мало на світі. Хай мені пояснять, чим прислужилася людству й злочинцям його загибель.

Машина їхала вулицею Ґуемеса до Пасіфіко. Відаль збагнув, що може не боятися.

— Я розумію ваші почуття, сеньйоре, — відповів таксист, — але, з усією повагою до вас, не можу не відзначити, що ви неправильно дивитеся на речі.

— Тобто?

— Якби люди рівняли добрі наслідки до страждань і руйнувань, то не було б ні революцій, ні воєн.

— Ми ж залізні, що нам до тих страждань, — обізвався Відаль і подумав: «Він, мабуть, із тих студентів, які підробляють, щоб сяк-так прожити». — Скажу вам більше: я не вірю в добрі наслідки цієї війни.

— Я теж.

— То що виходить?

— Не судіть про неї за результатами. Це протест.

— Я питаю, що поганого зробив мій друг Нестор?

— Нічого, сеньйоре. Але ж усе це не подобається ні вам, ні мені. І в цьому є винні.

— Хто саме?

— Ті, хто придумав цей світ.

— До чого ж тут старі?

— Вони уособлюють минуле. Молодь не йде вбивати славетних історичних діячів, героїв, просто тому, що ті вже померли.

У тоні, яким хлопчина вимовив слово «померли», дон Ісідро відчув неприязнь. «Я не буду заперечувати судження тільки тому, що воно належить ворогові», — подумав Відаль, і йому стало гірко: замість того, щоб спрямувати всю свою волю й рішучість на пошуки, він знову вплутується в безглузді балачки. Проте, якщо не вернути Неліди — тепер він ясно це зрозумів, — життя для нього скінчиться.

XLIII

«Салон Маґуента» — просторий, пофарбований здебільшого в колір вохри й оздоблений у єгипетському стилі зал — того вівторка був майже порожній. Із жовтих, прив’язаних дротом динаміків, повторюючись у монотонних варіаціях, лунала музика — часом ніжна, а часом тривожна. На велетенському помості танцювала одна-єдина парочка; решта троє-четверо відвідувачів сиділи за різними столиками. Відаль підійшов до бару, уже розуміючи, що Неліди тут немає.

Бармен розмовляв із якимсь товстуном — можливо, тутешнім працівником чи навіть господарем. Вони базікали собі, не звертаючи уваги ні на появу Відаля, ні на його промовисту поведінку. «Є ж тупаки на світі: бачать лиш те, що в них перед носом, ніби в шорах», — подумав той і відчув напад злості, проте згадав, що не може дозволити собі такої розкоші: адже для того, щоб відшукати Неліду, йому знадобиться допомога інших людей. Наприклад, оцих двох, котрі все так само безклопітно розмовляють.

— А з ансамблем «Ла традісьйон» про що ви домовились?

— Я вже тобі сказав.

— Вони не скандалили?

— З чого б це їм, нікчемам, скандалити? Хай ще самі нам доплатять, що ми пускаємо їх сюди грати. Уявляєш, яка це для них реклама?

— Але скажи мені, старий, на що вони живуть?

— Нам теж потрібно жити — от і нидіємо тут, упріваємо коло клієнтів і таць, не кажучи вже про їхні гітари. А їм, коли вже на те, самим до вподоби грати.