— Я мушу поговорити з дівчиною, її звати Неліда. Або з таким собі Мартіном.
— Хай вони собі розважаються, а ти ходи в готельчик — тут, у сусідньому кварталі. З вигодами. Навіть музика грає.
— Не можу, Туно.
— Тепер не варто ображати молодих жінок.
— Я не хотів тебе образити.
Туна всміхнулася. Він поплескав її по руці, розрахувався й пішов.
XLV
Відаль сказав собі, що треба швидше повертатися на вулицю Ґватемала. «Мабуть, вона вже чекає на мене», — підбадьорив він себе, але потім, уявивши порожні кімнати, вирішив спершу зайти до Антонії, спитати, чи та, бува, не чула нічого про Неліду. Разом із дівчиною вони провели всього кілька годин, а Відаль уже звик до щасливого спільного побуту. І вулиця Ґуемеса, якою він ступав, неприродно видовжувалась, хідник під ногами був надто твердий, а карнизи й оздоба зустрічних фасадів навіювали журбу. Думки про Неліду були мов талісман супроти зневіри, та вони ж і лякали Відаля можливістю втрати. Щоб відігнати страх, він згадав собі Туну й непевно осягнув поведінку Леандро Рея, коли той заманив його до будинку розпусти: молодики й старигані хизуються жінками (тому що «вже» чи «ще» їх мають). Отак і Рей втягнув Ісідро в цю пантоміму з Туною, щоб той не насміхався з нього. Можливо, один із небагатьох життєвих уроків — не руйнувати давньої дружби, навіть коли дізнаєшся про товаришеву слабкість чи ваду. У заюрмленому будинку Відаль зрозумів, що зблизька кожна людина огидно слабка, та в питаннях життя і смерті відважна. А ще він думав, що доля холоднокровна й несправедлива, і не варто пишатися — тільки дякувати за щастя бути з Нелідою замість Туни.
Щоб не гаяти часу, він навіть до себе не зайде. Ісідоріто, коли побачить його, почне розпитувати — де був, чому не залишився, — не дивно, якщо між ними дійде до сварки. «Роман у рідного батька — хто тут не розсердиться? Бігає за жінкою, немов хлопчак. Звісно, Неліда — особлива. А може, малий хвилюється, думає, буцім зі мною сталося щось погане. Хоча ж і він здурів од цієї моди ненавидіти старих. У ті ночі, коли ховав мене на горищі, — так, він хотів мене захистити, але ж виявляв непростиму бездушність».
Коло будинку Відаль замовк, щоб котрийсь зі знайомих його не почув. Тихо прочинивши двері, зайшов у під’їзд. Можливо, тому, що він крався, мов той злодій, чи тому, що прожив день у Неліди, чи й сам змінився, Відалю здалося, ніби патіо стало інакшим, аніж було, — понурим, як фасади будинків, що їх він допіру минув на вулиці. Усі вони нагадували йому інші, змуровані загрозливими й похмурими, бачені хтозна-де — чи не вві сні.
Відаль перейшов перше патіо, постукав у двері й зачекав. Раптом ізсередини до нього долинув приглушений голос, який повторював: «Тут я головна, тут я головна, тут я головна». Відаль так поринув у власні роздуми та страхи, що ненароком постукав у двері доньї Далмасії. Тепер він стукав до Антонії. «Якщо вона не бачила Неліди, — зненацька подумалося йому, — то вирішить, ніби ми посварилися, і не повірить жодним моїм запевненням. А якщо бачила, то повідомить мені погані новини». Сьогодні ж він не мав сил чути погані новини про Неліду.
— А, це ти. Пробач, я в такому вигляді… — перепросила Антонія, поправляючи одяг. — Збиралася вже лягати. Як добре, що ти знайшовся. Зустрів її?
Антонія зверталася до Відаля на «ти»; він вирішив, що для нього це добрий знак. «Вона ж звертається до Неліди на “ти”, а я тепер — частина Неліди».
— Ні, не зустрів.
— Та ти що! Вона, бідолашна, вже мало не збожеволіла! Ще й о такій порі! Шукала тебе у пекаря, у всіх тих дурних дідків, ваших друзів. Ходила навіть у дім до небіжчика і в лікарню.
— Я не знаю, куди ще піти.
— Зате сам переполохав людей: цілий будинок тебе шукає. Ісідоріто — а він же до всіх байдужий — і той налякався, побіг на вулицю, сподівається, що зустріне тебе.
— Він пішов з Нелідою?
— Ні, окремо. Здається, Ісідоріто пішов у гараж до Еладіо — не в той, що на вулиці Біллінґурста, а в той, що на Аскуенаґи, коло цвинтаря Ла-Реколета — знаєш, там, де наш ґальєґо переховує дідків?
— Жахливо: дівчинка на вулиці, сама…
— Не переймайся, вона собі раду дасть.
— Хоч би з нею нічого не сталося через мене.
— А треба було сидіти вдома. Вона ж казала.
XLVI
Відаль звернув на вулицю Вісенте Лопеса. Помітив бані та янголів над огорожею Ла-Реколети й роздратовано подумав, що нині всі будинки нагадують йому гробниці. Огорожа від вулиці Ґідо була зруйнована, мовби її підірвали. На вулиці валялося каміння, грудки землі, дерев’яні уламки, фрагменти хрестів і статуй. До Відаля звернувся низенький старезний дідусь із великою сивою головою, який насилу втримував на шворці тремтливого песика.