— Варварство, — заговорив дідусь; голос його тремтів так само, як песик. — Ви чули бомби? Перша вибухнула в притулку для літніх. Друга — бачите, що наробила? А уявіть, мій сеньйоре: вийшли б ми раніше на прогулянку. Уявіть.
Песик люто принюхався. Відалеві раптом подумалося, що вся печаль цього цвинтаря сочиться крізь пробоїну, і він усотує її власним єством; навіть мусив заплющити очі, щоб не зомліти. Напевно, ця печаль віщує йому велику біду. «Дивно, — подумав він, — адже біди ще не сталося». Згадав про Неліду й похопився: «Нехай і не стається».
Біля хідника стояла червона вантажівка, розмальована білими візерунками. Відаль проминув її та зайшов у майстерню, надіючись зустріти Еладіо чи котрогось із робітників, прочитав напис «Стороннім вхід заборонено» й одразу ж забув про нього — такий був утомлений, що забував усе, неначе вві сні. На тлі далекої вервечки автомобілів з’явилася постать із піднятими руками. Відаль, усе ще причмелений і неуважний, почув, як йому гукають:
— Старий!
Він подумав був, що це погроза, але за мить упізнав голос Ісідоріто. Син біг до нього, високо піднявши руки. «Він радий бачити мене. Як дивно», — завважив Відаль без іронії і без найменшої підозри, що скоро йому доведеться розкаятися в цій думці. Нараз усе змінилося. Дон Ісідро побачив гігантське сталеве чудовисько, почув спершу крик, а тоді дзенькіт розбитого скла й протяжний скрегіт металу. Потім усе затихло — мабуть, двигун заглух від зіткнення, — і нарешті Відаль зрозумів, що це вантажівка наїхала на Ісідоріто. Усе переплуталося, неначе дона Ісідро споїли. Образи перед ним поставали яскраві, але без жодного видимого порядку. Відаль розпачливо вдивлявся у щось подібне до арлекіна на капоті одного з автомобілів. Помалу вантажівка рушила назад. Відаль почув, що до нього звертаються. Це водій вантажівки з дружньою усмішкою пояснив:
— На одного зрадника менше.
Якщо з ним розмовлятимуть, подумав Відаль, він не почує ні стогонів, ані дихання сина. Хтось обійняв його й проказав:
— Не дивіться туди, — то виявився Еладіо. — І будьте відважні.
Понад плечем Еладіо він побачив розсипану з вантажівки городину, бите скло та криваву пляму.
XLVII
На площі Лас-Ераса друзі вигрівалися проти сонця, сидячи на лавці.
— Бачите, а вони вже не бояться виходити, — мовив Данте.
— Так, — погодився Джимі. — Тепер ця площа — старечий вулик. Я не кажу, що це додало їй краси, але нам принаймні спокійніше.
— І молодь начебто стала чемніша й уважніша, — відгукнувся Аревало. — Ніби…
— Прикро буде, якщо вони захочуть напасти на нас, — завважив Данте.
— Знаєте, що сказав мені один молодик? — спитав Джимі. — Що ця кампанія була від початку програшна.
— Коли ти відвертаєшся в інший бік, я нічого не чую, — поскаржився Данте.
— А знаєте, чому вона була програшна? — вів далі Джимі. — Бо люди все-таки ідіоти, навіть тоді, коли потребують війни.
— Ідіоти завжди молоді, — заперечив Рей. — Чи ми припустимо, що в недосвідченої людини була мудрість, яка здиміла з літами?
— Не мудрість, а чесність, — сказав Аревало. — Молодим не бракує чеснот. Вони ще не встигли набратися ні досвіду, ні жадоби грошей…
— Ідіотська війна в ідіотському світі, — підсумував Леандро Рей. — Будь-який надолобень закине, що ти старий, і порішить тебе на місці.
— Коли ти говориш так, ніби жуєш, я нічого не розумію, — роздратовано тиркнув Данте.
Відаль сидів коло Данте, скраю. «Цей нічого не чує, — подумав він, — а решта захоплені розмовою. Може, мені втекти? — Розвернувся, підвівся, мигцем перескочив клумбу, а потім і вулицю. — Не знаю чому, але вони мені нестерпні, — думав він. — Усе нестерпне. Куди тепер?» Так, наче в нього був вибір. Невже заради друзів він відмовиться жити з Нелідою? Загибель Ісідоріто вивела його з рівноваги, відбила будь-яку охоту до всього.
Відаль помітив, як здивовано витріщився на нього якийсь хлопчак.
— Не лякайся, — заспокоїв він. — Я не здурів, я просто старий: розмовляю сам із собою.
У своїй кімнаті Відаль подумав, що тільки поруч із Нелідою ще може зносити це життя. Зараз він повитягає з валізи дрібнички, мізерні реліквії, які зберігав на спомин про інші часи — про батьків, про дитинство, про перші закоханості, — і спалить їх без жалю, собі залишить хіба що найкращий одяг (не можна йти до Неліди аби в чому) і остаточно перебереться на вулицю Ґватемала. З Нелідою він почне нове життя, без недоречних спогадів. Тільки тепер Відаль помітив приймач.