II
Його збудила тривожна думка, що треба йти чувати біля мерця. Останнім часом він легко піддавався тривозі.
Відаль заварив мате на гасовому пальнику, випив поспіхом, закусивши двома-трьома шматочками вчорашнього хліба. Сніданок був точно розрахований: Відаль не дозволяв собі ані зайвого хліба, ні мате — інакше його обсипало трохи аж лячним жаром. Він помив ноги, руки, шию, вмив обличчя. Зачесав волосся, змочене фіалковою водою, і вклав брильянтином. Сяк-так одягнувся, зайшов в ательє й попросив у дівчат дозволу скористатися телефоном. Через нову штучну щелепу його охопила справдешня фобія. Відаль міг присягнутися, що дівчата витріщаються й пліткують про нього, неначе він почвара чи єдиний у світі чоловік зі вставними зубами. Утім, дещо його здивувало: готовий до всього, Відаль не помітив ані підозри, ні насмішки — нічого, схожого на глум; тільки серйозні, стурбовані, похмурі обличчя, можливо, налякані чи сердиті. Усе це було незбагненно.
Спершу він зателефонував додому Джимі, але там ніхто не відповів. У Рея дочка сказала, що батька немає вдома, і попросила не турбувати їх. Тим часом одна з кравчинь, русява та білошкіра Неліда, яка самим лише ім’ям нагадувала Відалеві колишню Неліду, дивилася на нього вперто, мовби хотіла щось запитати. Для розмови — якщо їй справді цього хотілося — нагода могла би випасти, бо кравчиня мешкала в цьому ж будинку з подругою Антонією та її матір’ю, доньєю Далмасією. Відаль не любив, коли його розглядали під час телефонних розмов: губився, начеб йому заважали складати серйозний іспит, і дратувався, коли бесіда оберталася програшним до нього боком. Що це, дитячі примхи? Часом Відаль міркував, чого ми навчаємося з літами. Певно, миритися з власними вадами. Позираючи скоса на допитливі очі Неліди, білу шкіру та випуклі груди під в’язаною кофтиною, він раптом подумав, що для шанувальника краси не існує нічого кращого, аніж молодість. Схвильований, Відаль казав собі, що дівчата у цьому віці здатні на бозна-яке безумство, та він, що оце стовбичить тут сам не свій, мабуть, здається їм бовдуром. Поклав на стійку гроші за дзвінок і вийшов геть, щоб не займати телефон.
Він вирішив податися до ресторану й спокійно поговорити там з автомата. Дорогою можна буде купити газету — глянути, чи виплачують пенсію за травень, як обіцяли Фабер та інші. Перед виходом із дому Відаль розгледівся, чи не крутиться, бува, поблизу консьєрж, анархіст-ґальєґо[7], що ревно дбав про інтерес домовласника. На щастя, в під’їзді не було й сеньйора Больйоло, який зі сліпої ненависті до роду людського безоплатно служив консьєржеві нишпоркою. Щомісяця, коли наставало двадцяте число — день отримання пенсії та плати за квартиру — Відаль якнайпильніше уникав зустрічі з цими двома суб’єктами.
Йому подобалося гуляти сонячною вулицею — «розминати крижі», як називав це Джимі. Ранок стояв ясний і холодний, згідно з прогнозами хлопців. Надворі Відаль побачив зачинену шпалерню й добродушно буркнув:
— Коли ще той полудень, а в них уже й вітрина зашторена. Люди розледачіли. Ніхто працювати не хоче.
Потім він відзначив, що завжди може відшукати привід поговорити сам із собою і вдати яку-не-яку моральну сентенцію.
До ресторанного телефона, як завжди, була причеплена записка «Не працює». Простуючи вулицею до площі Лас-Ераса, Відаль міркував уголос, чому цього ранку місто здається таким веселим і гарним. Щоправда, деякі зустрічні перехожі дивилися на нього аж надто чіпко, і це лякало. Відаль здивувався, що штучна щелепа привертає таку увагу. «Таж рот у мене закритий. Ну, тобто ледь відкритий», — заперечив він сам собі.
Невже у грудях йому млоїть від вставних зубів та цих незбагненних поглядів? Ні, певно, причину треба шукати в гарненькому личку тієї дівчини, що так промовисто зиркала на нього, і в тому, як швидко він забрався, неначе втік. Хтозна-чому з роками Відаль почав соромитися людей і про всяк випадок відступати, мовби не вірячи в себе. Чи справжня причина тривоги полягала в невиплаченій донині пенсії та, як наслідок, відчутній скруті?
— Де буде чування біля дона Мануеля? — запитав Відаль у газетяра на розі вулиць Лас-Ераса та Сальґеро після сердечного привітання, теплого й стриманого водночас.
— Його ще з моргу не привезли, — відповів газетяр тоном, який Відаль подумки визначив як байдужий.
— Еге ж, кінець тижня, — підморгнув він. — Б’юся об заклад, судовий лікар хоче розважитися, а про трупи й чути не бажає.
Раптом Відаль збагнув, що його балакучість чи бозна-що ще дратує газетяра, і образився на самé це припущення. Хіба загиблий дон Мануель не був колегою цьому неприємно похмурому типові? Хіба виняткова повага, з якою звертався до нього Відаль — повага тим коштовніша, що виявляла її людина з іншого кола, — заслуговує на презирство? Чорта ніхто не сіяв, а родиться. Утім, віра в природну людську приязнь спонукала його дати молодикові другий шанс:
7
Ґальєґо (від ісп.