— …виїхав на вулицю Пуейрредона, і загорілося червоне. Він дочекався зеленого і вже хотів їхати далі, коли це сталося…
— Що? — знову запитав Відаль.
Маделон пояснювала; він не чув і половини її слів. Подумав, що люди останнім часом говорять нерозбірливо, майже не відкривають рота, ще й відвертаються від співрозмовника.
— Дівчині говорити важко, — звернувся Відаль до сусіда ліворуч.
— Якій ще дівчині?
— Уґіто щойно пішов, — сказала Маделон, оговтавшись на мить.
— Уґіто? — не зрозумів Відаль.
— Уґіто, — повторила Маделон. — Уґіто Больйоло.
— Баламут? Ми зустрілися, і він не привітався.
— Як дивно. Може, він тебе не помітив?
— Помітив. І дотепер поводився так приязно.
— Чого ж тоді не привітався?
— Він кепкував із мене своєю турботою. Спершу хтось покепкував із нього, а він помстився мені.
— Як це хтось покепкував із нього?
— Так само, як він із мене. З цією штучною щелепою. Ти не помітила?
Він широко всміхнувся. Перед жінками Відаль зазвичай хизувався, проте бували винятки.
Повіки йому обважніли. Зайшов чоловік у чорному, що стояв коло входу, і гості пожвавилися. Відаль стривожився, зрозумівши, що коли Маделон попросить відвести її на цвинтар — пропала його сієста. Він озирнувся та відійшов, мовби когось виглядаючи в юрбі. На порозі здолав спокусу вернутися, шмигнув надвір і подався додому.
День був такий холодний, що навіть ковдра та пончо не зігрівали. Відаль накинув згори пальто. Отак раптово настала виснажлива, неврастенічна пора. Гнітюче видовище — ліжко, вкрите потертим і брудним коричневим пальтом.
Віднедавна денний відпочинок став для дона Ісідро цілющим. Колись він прокидався злий і набурмосений, а тепер після сієсти молодів, як після гоління. Зате боявся ночей: сну вистачало хіба на кілька годин, а потім — погана звичка — Відаль лежав, не склепивши повік, і міркував про сумне.
Дон Ісідро зо півгодини поспав. Поставив грітися воду на мате, думаючи про те, що життя, хай якого скороминущого, завжди вистачає на дві-три особи. Узяти хоч мате: сам він колись пив тільки гірке, потім узагалі покинув, бо мате йому шкодило, і ось перейшов на солодке. Щойно Відаль узявся пити, як прийшов Джимі. Безперечно, від холоду його лице з гострим носом та вусиками зробилося схожим на лисячий писок.
Про Джимі, який, окрім розуму, міг похвалитися майже звірячою інтуїцією, ходила слава, буцімто він з’являється з гостиною саме тоді, коли друзі сідають за стіл. Правою рукою Джимі сміливо вхопив булочку з чорним цукром, ліву поклав на рогалики. Відаль розсердився, але невдовзі вже веселіше подумав, що їжа, куплена в мить безсилої дитячої впертості, потім неминуче відгукнеться йому розладом травлення.
Знявши пінку з першого мате (колись то була ознака доброго виховання, а нині — обачності), Відаль почастував товариша й запитав:
— Де біля нього чувають?
— Про кого це ти? — прикинувся Джимі, наче не зрозумів. Вираз у нього був не розгублений, а радше зосереджений, як під час гри в труко.
— Про газетяра, — так само обачно мовив Відаль.
— Весела тема, що й казати.
— Але подумай, як його вбили. Існує ж обов’язок солідарності!
— Краще не привертати уваги.
— Але обов’язок солідарності…
— Іншим разом.
— То що ж робити? — скипів Відаль.
— Що робити? У тебе якась манія — ходити на всі чування та похорони. У певному віці люди засновують клуби на цвинтарях.
— А знаєш що? Я втік від Уберманів, щоб не йти на цвинтар.
— Це нічого не доводить. Тобі просто спати хотілося.
Відаль промовчав. Марно було прикидатися перед Джимі, тож він поплескав його по плечі й відповів:
— Сказати тобі правду? Сьогодні вранці я аж прокинувся з нетерплячки — так цікаво було, де біля нього чувають.
— Нетерплячка — це інша річ, — безжально завважив Джимі.
— Інша річ?
— Нетерплячка та роздратування незмінно при нас. Подумай хоч би про цю війну.
— Про яку війну?
— У певному віці… — повторив Джимі, наче так само зненацька оглух.
— Мене вже нудить від цих слів, — попередив Відаль.
— Та й мене. І все-таки годі заперечити, що в певному віці люди втрачають самоконтроль.
— Який іще самоконтроль?
Джимі не слухав, а правив своєї:
— Із часом він слабне, як і будь-що. Триматися стає дедалі важче. Доказ? Хай що де станеться, першими туди приходять старі.
— Та невже? — розпалився Відаль. — Я не старий, а ти й мене туди ж?