— Покваптеся, якщо вона вам так до вподоби. Вирішуйте. Карабінер напевняка кинеться мене шукати, — сказав я.
Гравці почали відтісняти один одного. До таких доводів вони звикли. Тоді до штовханини приєднався Стілітано, пропхався до мене і запитав французькою:
— Ти парижанин?
— Так. А хіба що?
— Нічого.
Хоч він і перший звернувся до мене, я відчув збентеження і відповів природним у таких випадках майже безнадійним жестом, на який зважується гомосексуаліст, підступаючи впритул до молодика. Щоб приховати своє сум'яття, я вдав, ніби моя задишка від поспіху та метушні. Він сказав:
— Ти добре викрутився.
Я знав, що ця похвала була вдалим розрахунком, але серед жебрущих, який же Стілітано (я ще не знав його імені) був красень! Одна з його рук, кінець якої був аби як перев'язаний, спочивала на грудях, так ніби він носив її на черезплічнику, але я знав, що він не мав руки. Стілітано не був завсідник ані готельної кав'ярні, ані навіть calle.
— А скільки ти візьмеш із мене за пелерину?
— Ти мені за неї заплатиш?
— А чом би й ні?
— Чим?
— Ти що, злякався?
— Ти звідки?
— Я серб. Повернувся з Легіону. Я — дезертир.
Я полегшено зітхнув. Я почувався знищеним. Від надміру почуттів у мені утворилася пустка, яку одразу ж заповнив спогад про одну шлюбну сцену. На балу, де солдати танцювали один з одним, я спостерігав за їхнім вальсуванням. Мені здалося тоді, ніби легіонери, щойно закружляють у парі, щезають. Вони непомітно розчиняються у загальному сум'ятті. Якщо на початку їхній танець «Рамона» виглядав цнотливо, то таким він залишався й далі, коли вони женихалися, обмінявшись у нас на очах усмішками, як міняються обручками… На всі накази невидимого духівництва Легіон відповідав «так». Кожен із них був водночас парою, оповитою тюлем і зодягненою в парадну форму (шкіряне біле спорядження, яскраво-пурпурові з зеленим аксельбанти). Вони, вагаючись, обмінювалися пестощами чоловіка та сором'язливістю дружини. Щоб підтримати напругу почуттів, вони танцювали чимраз легше і повільніше, тимчасом як їхні чоловічі чесноти, занімілі від утоми після тривалого походу, крізь барикади шерехуватої тканини, нерозсудливо наражаючись на небезепеку, зачіпали один одного. Лаковані шкіряні дашки їхніх кепі сходилися, ледь торкаючись. Я відчував зверхність Стілітано. Я намагався схитрувати:
— Це ще не свідчить, що ти можеш заплатити.
— Повір мені.
Його надто суворе обличчя, надто ладно збудоване тіло просили мене довіритися їм! Сальвадор спостерігав за нами. Він знав про нашу згоду і про те, що ми вже вирішили його долю — відшити його. Жорстокий і невинний, я відчув себе дійовищем якоїсь феєрії, що знову оживала в мені. Вальс закінчився, і пари солдатів звільнилися від пут. І всі їхні половинки, злютовані в одну перейняту врочистим настроєм, дивовижну цілість, завагавшись, розійшлися врізнобіч, щасливі й печальні, що знову стали зримими, і подалися до дівчат, аби запросити їх до наступного вальсу.
— Даю тобі два дні на розрахунок, — сказав я. — Мені треба купило. Я теж був у Леґіоні. Я дезертирував. Як і ти.
— Буде зроблено.
Я простяг йому пелерину. Він узяв її своєю єдиною рукою і одразу ж повернув її. Усміхаючись, але владно він сказав:
— Згорни її, — і глузливо додав. — Перш ніж поцілуєш мене з прицмоком.
Усім відомий вираз: «Цілувати з прицмоком». Не змигнувши оком, я зробив те, що він мені сказав. Пелерина одразу ж зникла в одному зі сховків господаря. Можливо, ця звичайна крадіжка надала моєму обличчю якогось сяйва, а чи Стілітано просто захотів видатися ґречним, але він ще додав: