«Кріолла» була кублом не тільки педиків. Там завжди витанцьовувало кілька молодиків, зодягнених у сукні, не бракувало там і жінок. Повії приводили своїх «котів» та клієнтів. Стілітано заробив би купу грошей, якби не плював на педиків. Він їх зневажав. Отак собі, вештаючись із китицею виногрона, він потішався з їхньої досади. Гра тривала кілька днів. Отже, я відчепив це гроно, пришпилене англійською шпилькою до його голубих штанів, але замість покласти його, як звикле, зі сміхом на коминок (ми вибухали реготом і жартували упродовж цієї процедури), я не втерпів і, не випускаючи грона з рук, приклав його до своєї щоки. Обличчя Стілітано, що схилилося наді мною, спотворилося од відрази.
— Облиш це! Шльондра.
Щоб розстебнути матню, я присів навпочіпки, але Стілітанова лють, позаяк моєї звиклої запопадливості виявилося замало, змусила мене впасти на коліна. Саме в такій позі я, всупереч своїй волі, не раз стояв перед ним подумки. Я не ворушився. Стілітано копав мене ногами й гамселив своїм єдиним п'ястуком. Я міг би дати драла, але залишився.
«Ключ у дверях», — подумав я. У просвіт між колінами його ніг, які несамовито дубасили мене, я вгледів ключ, що стримів у замковій шпарині, і мені закортіло крунути його на два оберти, щоб залишитися запертим разом зі своїм катом. Я не шукав пояснень його гніву, який зовсім не відповідав причині, що його викликала, бо мій розум мало обходили психологічні рушійні сили. Щодо Стілітано, то відтоді він більше не пришпилював виноградного грона. На світанку, вступивши до кімнати першим, я чекав на нього. Я наслухав у тиші таємниче шурхотіння пожовклих газетних аркушів, які правили за скло.
«Це незбагненно», — казав я собі.
Я відкрив безліч нових слів. У тиші кімнати і мого серця, в очікуванні Стілітано цей легкий шум хвилював мене, оскільки, щоб я міг збагнути його сенс, мусила змигнутися якась мить тривоги. Хто — або що — дає про себе знати в кімнаті злидаря у такий швидкоплинний спосіб?
«Цю газету надруковано іспанською», — також казав я собі. Нічого дивного, що я не розумію шурхоту, який вона спричиняє. Водночас я почувався у вигнанні, і моя дражливість змушувала вбирати в себе те, що — за браком інших слів — я назву поезією.
Виноградне гроно на коминку викликало в мене відразу. Одного разу вночі Стілітано встав, щоб викинути його у вбиральню. Поки він носив це гроно, воно не псувало його вроди. Навпаки, вечорами воно надавало його ногам, трохи заважаючи рухатися, легкого вигину, а його ході — приємної незграбносте, вайлуватосте, певної плавкості, — і коли він ступав поруч зі мною, попереду чи позаду, я відчував чарівний неспокій, позаяк пришпилював його власноруч. Саме завдяки потаємній силі цього кетяга, здається мені ще й нині, я прихилився до Стілітано. Цього відчуття я позбувся лише того дня, коли, танцюючи під акордеон з одним матросом, випадково шаснув рукою за його комір. Очевидно, цей найневинніший жест виявив фатальну чесноту. Лежачи плазом на спині молодика, моя рука звільна осягала простодушність моряків, побожно приховану за їхнім татуюванням. Вона відчувала і не могла позбутися враження, що Жава махає крильми. Але ще зарано вести мову про нього.
Надто розважливий, я не коментуватиму цього загадкового носіння кетяга, одначе мені до вподоби бачити у Стілітано педика, який ненавидить себе.
«Він хоче збити з пантелику й образити, викликати огиду навіть у тих, хто його жадає», — кажу я собі, коли думаю про нього. Ця думка, яку я обмізковую розсудливо і відсторонено, чимраз більше мене хвилює — я ж бо можу мати з неї якнайбільший зиск — думка, що Стілітано придбав цю фальшиву біду для свого найблагороднішого місця — я знаю, що воно в нього просто чудове — для того, щоб порятувати від зневаги свою відтяту руку. Отже, завдяки цьому дуже грубому виверту я знову повертаюся до злидарів з їхніми болячками. За реальним чи удаваним фізичним болем, який дає про себе знати й не дає себе забути, ховається потаємний біль душі. Я перелічу ці потаємні рани: зіпсовані зуби,
сморід,
відтята рука,
запах ніг тощо.
Щоб їх приховати і збудити нашу гордість, ми мали: відтяту руку,
виколене око,
дерев'яну ногу тощо.
Людина лишається запропащою, доки несе в душі сліди падіння, і вміння самотужки вдаватися до вивертів не часто стає в пригоді. Лише вдавшись до гордості, яка необхідна убозтву, ми, плекаючи найогидніші рани, викликаємо співчуття. Ми стаємо докором вашому щастю.