У супрязі зі Стілітано, супроводжуючи його повсюди, я вчинив ще й інші напади. Ми зазнайомилися з одним нічним сторожем, і він став нашим навідником. Завдяки йому ми тривалий час жили із крадіжок. Зухвалість цього лиходійського життя — і його розкіш — не варті були б дірки від бублика, якби поруч зі мною не було Стілітано — як свідчення цього всього. З погляду чоловіків моє життя набуло пишноти, оскільки я мав товариша, чия врода заступає поняття розкоші. Я був служкою, зобов'язаним доглядати його, змітати з нього порохи, лощити його, начищати цей безцінний предмет, який дивом належав мені завдяки дружбі.
«Коли я гуляю вулицею, чи не заздрить мені найзаможніша і найвродливіша із сеньйорит?» — міркував я собі. — Яким чином цей лукавий принц, — дивувалася вона, — цей інфант у лахмітті може отак собі прошкувати, маючи такого вродливого коханця?
Про той період я розповідаю із хвилюванням і оспівую його, але якщо чарівні слова, обтяжені, на моє розуміння, більше чарівністю, ніж змістом, зринають у мені, то це, можливо, означає, що убозтво, яке вони виражають і яке стало моїм, є також джерелом чарівності. Я хочу реабілітувати цю добу, описавши її за допомогою назв найшляхетніших речей. Моя перемога словесна, і я здобув її завдяки розкоші термінів, але хай вона благословить це убозтво, що радить мені такий вибір. Поруч зі Стілітано, в той час, коли мені довелося це пережити, я припинив бажати морального падіння і зненавидів те, що могло бути його ознакою: свої воші, своє лахміття і свій бруд. Можливо, Стілітано було досить лише власної сили, аби змусити визнати свою зверхність без якогось зухвалого вчинку, одначе я хотів, щоб наше з ним життя було яскравіше, хоча мені було приємно перехоплювати, перебуваючи в його тіні (темна, якою має бути тінь негра, вона була моїм сералем), захоплені погляди юнок та їхніх парубків і водночас усвідомлювати, що ми з ним лише жалюгідні злодюжки. Я завжди його підбурював до всіх найризикованіших авантур.
— Нам потрібен револьвер, — сказав я йому.
— Ти зможеш ним користуватися?
— З тобою мені не страшно уколошкати хоч-кого.
Оскільки я був його правицею, то, отже, і мусив діяти. Що більше я підкорявся суворим наказам, то ближчими ставали мої стосунки з тим, хто їх віддавав. А він тим часом усміхався. У банді (кипілі лиходіїв) саме молоді хлопці та гомосексуалісти виявляють відвагу. Власне, вони — натхненники всіх небезпечних нападів. Вони відіграють ролю збудника-заплідника. Чоловіча сила, вік, авторитет, дружба і присутність авторитетів зміцнює їх і підбадьорює. Чоловіки покладаються лише на самих себе. Вони є своїм власним небом і, знаючи власну неміч, вагаються. Зокрема, у моєму випадку, як мені здавалося, чоловіки-відчайдухи були свого роду жіночим туманцем, у якому мені постійно кортіло згубитися, щоб довше відчувати себе незрушною скелею.
Певна вишуканість манер, упевненіша хода свідчили про мій успіх, про моє входження у світську царину. Я ступав слідом за Стілітано, як за герцогом. Я був його вірним, але ревнивим псом. У мене з'явилася горда постава. Якось увечері ми спіткали на Рабле одну жінку з сином. Хлопчик був гарненький, близько п'ятнадцяти років. Моє око затрималося на його білявому чубові. Ми пройшли повз нього, і я озирнувся. Хлопчина й оком не змигнув. Щоб дізнатися, на кого я глянув, Стілітано і собі озирнувся. І саме в ту мить, коли наші погляди втупилися в її сина, жінка пригорнула його до себе чи то пригорнулася до нього сама, ніби захищаючи від небезпеки, від наших поглядів, хоча вона їх не бачила. Я відчув ревнощі до Стілітано, один порух голови якого, здавалося, був вловлений спиною цієї матері як небезпека.