«Йти чи не йти?» — діймав я себе думкою, минаючи білий будиночок, оперезаний побіленими мурами.
Мої вагання тривали недовго. Припнутий до дверей пес без угаву дзявкотів. Я підходив усе ближче. Він задзявкав іще гучніше. На порозі з'явилася жінка, і я попросив дрібняків ламаною іспанською мовою — те, що я чужоземець, мене трохи підтримувало — відтак верстав свою дорогу далі, понуривши голову, із застиглим обличчям, коли мені відмовляли в милостині.
Навіть красу цього куточка землі я не зважувався помічати. Хіба тільки задля того, щоб віднайти таємницю цієї краси, викрити за нею оману, жертвою якої буде той, хто на неї покладеться. Відкидаючи красу, я відкривав поезію.
«Проте скільки ж бо краси створено для мене! Я її помічаю і знаю, що вона так вочевидь оточує мене, аби увиразнити мою скорботу».
Мандруючи берегами Атлантики і Середземного моря, я проходив через рибальські порти, вишукана бідність яких ображала мою злиденність. Я підходив до чоловіків та жінок, які стояли в холодку, і до дітей, що бавилися на майданчику, так, щоб вони мене не примітили. Любов, яку люди, здавалося, виказували одне до одного, тоді мене роз'ятрювала. Досить було мені вгледіти, як двоє хлопчаків обмінюються вітаннями чи усмішками, як мене відкидало на край світу. Погляди двох друзів — інколи їхні слова — були найневловимішою еманацією любовних променів, що струменіли з двох сердець. Променів дуже лагідного й обережно сповитого світла: променів, зітканих з любови. Мене дивувало, що стільки ніжності, цього виплоду такої тонкої, такої цнотливої і коштовної матерії як любов, виковується у такій похмурій кузні, як м'язисте тіло цих самців, які постійно розточують ці ніжні промені, подеколи облизані краплинками блискучої таємничої роси. Мені вчувалося, як старший казав молодшому, уже не мені, ведучи мову про ту частину тіла, яку він, мабуть, ніжно любив:
— Ще сеї ночі я розів'ю тобі віночок!
Я не міг стерпіти з легким серцем, щоб хтось когось любив поза мною.
(У виправній колонії Бель-Ісль зустрічаються Моріс Ж. і Роже Б. Їм по сімнадцять років. Я познайомився з ними в Парижі. З ними я не раз займався любов'ю, але в цьому вони не підозрювали один одного. І ось одного разу вони здибалися у Бель-Ісль, де пасли корів і овець. Я не знаю, як воно вийшло, але ведучи мову про Париж, вони найпершого згадали мене. Хлопці сміються, вони подивовані, дізнавшись, що обидвоє були моїми любчиками. Власне, Моріс і переповів мені ту розмову.
— Ми стали справжніми друзяками, згадуючи про тебе. Я страждав щовечора…
— Чому?
— За перегородкою, що розділяє чоловіків, я чув, як він стогне. Він був вродливіший за мене, і всі сміливці його лапали. Я нічим не міг зарадити.
Я бентежуся, коли дізнаюся, що, як і раніше, тривають солодкі страждання мого дитинства в Меттре.)
Блукаючи земними просторами, я проходив повз стрімчаки, що вп'ялися в небо, роздираючи блакить. Це суворе, сухе і злісне убозтво глузувало з моїх злиднів і людської ніжності. Та все-таки воно мене загартувало. Я почувався не таким самотнім, відкривши в природі одну зі своїх головних якостей: гордість. Я хотів обернутися на один із тих стрімчаків. Я був щасливий і гордий, відчуваючи схожість із ним. Завдяки цьому я міцно стояв на землі. Я мав своїх кумпанів. Я знав, що таке царство мінералів.