За два роки в Антверпені я зустрів відгодованого Стілітано, який вів під руку розкішну кралю з довгими штучними віями, затягнуту в чорну єдвабну сукню. Як завжди, вродливий, незважаючи на грубі риси обличчя, зодягнений у дороге сукно, всі пальці в золотих каблучках, він ішов хвостом за кумедною білою мацюпісінькою, але злою сучкою. Саме тоді і розкусив я цього підара: він тримав на повідку власну глупоту, своє закручене кучерями, причепурене, випещене убозтво.
То вона, глупота, бігла видрібцем поперед нього, ведучи сумним містом, завжди мокрим від дощу. Я мешкав на вулиці Сак, поряд із доками. Вночі я тинявся по барах, набережжях Еско. Ця річка, це місто гранованих крадених діамантів пов'язувалися в мені з незабутніми витівками Манон Леско. Я відчував — ще трохи, і стану героєм роману, ввійду в образ, зідеалізую себе, стану живим утіленням каторги упереміш із любов'ю. У парі з молодим фламандцем, артистом ярмаркового манежу, ми крали велосипеди в місті, яке сяяло золотом, самоцвітами і морськими завоюваннями. Тут, де Стілітано пошився в багатії і де його любили, я ледь животітиму. Я ніколи не наважуся докоряти йому, що він здав Пепе поліції. Я навіть не знаю, що мене більше збуджувало — доказка Стілітано чи злочин цигана. Не маючи змоги докладно викласти подробиці — ця нерішучість, надаючи розповіді історичного відтінку, ще більше оздоблювала її, — Сальвадор був радий мені про це розповісти. Часом зриваючись, щоб не надто скидатися на світлу пісню жертви, його радісний п'яний голос свідчив про гіркоту і ненависть до Стілітано. Такі почуття, здається, надавали Стілітано ще більшої сили та величі. Ні Сальвадор, ні я не були здивовані з нашої зустрічі.
Оскільки серед старожитців у Ла Лінеа він числився одним із перших, я уник сплати данини, яку збирали двоє-троє грубих здоровенних жебраків. Я підійшов до нього.
— Я дізнався, як усе було, — сказав він мені.
— Що?
— Як що? Арешт Стілітано.
— Його заарештували? За що?
— Не грай вар'ята. Ти це знаєш ліпше за мене.
Уся Сальвадорова лагідність враз обернулася на якусь сварливість. Він заговорив зі мною злобливо, розповідаючи про арешт мого друга. Сталося те не через пелерину чи яку іншу крадіжку, а через убивство іспанця.
— То не він, — сказав я.
— Авжеж. Це всім відомо. То циган. Але саме Стілітано його заклав. Він знав його ім'я. Цигана розшукали в Альбасеті. Стілітано заарештували, щоб захистити його від циганових братів та поплічників.
Дорогою до Аліканте, через внутрішній спротив, який мені пощастило притлумити завдяки тому всьому, до чого мені довелося вдатися, аби позбутися так званих докорів серця, крадіж, який я здійснив, став у моїх очах дуже суворим, дуже чистим, майже блискучим вчинком, зрівнятися з яким може хіба що діамант. Тим самим я ще раз зруйнував — і, як я казав собі, раз і назавжди — святі братерські стосунки.
«Після цього, після такого злочину, на який рівень моральної досконалості я міг сподіватися?»
Той крадіж, який виявився незнищенним, я вирішив обернути на джерело моральної досконалості.
«Це боягузтво, легкодухість, паскудство, підлість… (я даю визначення своєму вчинку лише словами, якими характеризують безчестя), жоден із його складників не дає мені нагоди возвеличити цей вчинок. Я хочу заселити весь світ його мерзенними нащадками».
Але я не можу надто довго описувати цей відтинок мого життя. Моя пам'ять прагне його забути. Таке враження, що вона має намір розмити його обриси, присипати його тальком, запропонувати йому певну рідину, схожу на молочну купіль, яку чепурухи XVI сторіччя називали купіллю цноти.
Наповнивши рештками юшки свій солдатський казанок, я усамітнився в якомусь закутку, аби перекусити. На споді душі, ховаючи голову під крило, я зберіг спогад про Стілітано — величавого й мерзотного. Я пишався його силою і був переконаний У його зв'язках із поліцією. Всенький день я був сумний і вельми серйозний. Якесь невдоволення проймало найпростіший із моїх вчинків. Я волів, щоб зрима, осяйна слава спалахнула на моїх пучках, щоб моя сила піднесла мене над землею, вибухнула в мені й розчинила мене і розвіяла на чотирьох вітрах. Тоді б я пролився на землю дощем. Мій прах, мій пилок сягнули б зір. Я любив Стілітано. Проте любити його серед кам'янистої нужденності цього краю, під нещадним сонцем, яке обмережило вогнем мої вії, було виснажливо. Трішки поплакати б, щоб розважити душу. Або ж довго й невпинно, з блиском говорити перед уважливою і шанобливою авдиторією. Я залишився сам і без друзів.