Через кілька днів я дізнався, що Пепе засудили до каторги. Всі гроші, які мав, я надіслав ув'язненому Стілітано.
Якось я натрапив на два знімки зі служби кримінального обліку. На одному з них мені шістнадцять чи сімнадцять років. Я вдягнений у благодійну куртку, з-під якої виглядає драний светр. У мене бездоганний овал обличчя, плескатий ніс, розбитий кулаком під час бознаколишньої бійки. Погляд пригаслий, сумний і теплий, дуже серйозний. Чуб густий і патлатий. Побачивши себе в юному віці, я ледь не розчулився вголос:
«Малий горопахо, ти страждав».
Я співчував не собі, а якомусь іншому Жанові. Я страждав тоді від потворності, якої тепер не знаходжу на своєму дитячому обличчі. Небачене зухвальство — я був загонистий — тим часом пособляло мені легко йти по життю. Якщо я був чимось збентежений, то цього нічим не виказував. Але в сутінках, коли мене опосідала втома, моя голова схилялася, і я відчував, як мій погляд важко лягає на світ і зливається з ним або ж повертається і западає, очевидно, він пізнавав мою цілковиту самотність. Коли я працював наймитом на фермі чи був солдатом, чи у дитячому притулку, попри дружбу і навіть певну прихильність моїх напутників, я залишався одинокий як палець. В'язниця подарувала мені першу розраду, перший спокій, перше душевне збентеження: це трапилося серед покидьків. Безмежна самотність змусила мене шукати подорожнього в самому собі. Споглядаючи світ довкола себе, його безмежжя, його сум'яття, ще прекрасніше вночі, я вбачав у ньому божество, а в собі не лише улюблене його дитя, предмет великої турботи й остороги, обраний і ведений звиш, хоч і через страшні, виснажливі, на межі відчаю випробування, а й єдину мету його зусиль. І помалу-малу, завдяки певним діям, які я не можу до ладу описати, я, не міняючи розмірів свого тіла, можливо, через те, що в ньому було легше помістити досить вишукану підставу такої слави, вмістив це божество — мою першопричину й мій устрій у самому собі. Я поглинув його. Я присвячував йому пісні, які творив. Ночами я насвистував. Мелодія релігійна. Ритм її трохи важкуватий. Завдяки цій мелодії я сподівався налагодити зв'язок із Богом: власне, так воно й сталося, оскільки Бог був лише надією і милістю, збереженою в пісні. Тулячись вулицями, руки в кишенях, із понуреною головою, розглядаючи будинки чи дерева, я насвистував свої недоладні, нерадісні, але й не сумні святкові гімни. Я для себе відкрив, що надія є лише тим вираженням, якого їй надають. Як і підтримка. Я ніколи не міг свистіти в легкому ритмі. Я розпізнавав релігійні теми: вони творять Венеру, Меркурія або ж Діву Марію.
На другій світлині мені тридцять років. Моє обличчя набуло жорстокості. На ньому випинаються щелепи. Рот згорьований і лихий. У мене злодійкуватий вигляд попри ще й досі ніжний погляд очей, їхня ніжність, між іншим, майже невловна, через нерухомість, якої вимагав від мене фотограф. У цих двох зображеннях я знову надибую на ту саму жорстокість, яка тоді мене надихала: від шістнадцяти до тридцяти років, у дитячих колоніях, у в'язницях, у барах я не шукав героїчних авантур, а прагнув своєї тотожності з найвразливішими, з найзнедленішими злочинцями. Я хотів бути молодою повією, готовою супроводжувати до Сибіру свого коханця, або тою, яка переживала його не заради помсти, а задля того, щоб оплакувати його і зберігати про нього пам'ять.
Хоча я не вірив у свій блискучий родовід, непевність свого походження дозволяла мені довільно його тлумачити. Тут я враховував своєрідність своїх страждань. Мені, покинутому напризволяще своєю родиною, здавалося цілком природним поглибити це все любов'ю до хлопчиків, а цю любов посилити злодійством, а злодійство — злочином або ж співучастю у злочині. Себто я рішуче відкидав світ, який відкинув мене. Таке майже радісне прагнення найганебніших обставин, можливо, спричинила ще потреба моєї дитячої уяви, яка творила для мене (щоб я, маленький покинутий хлопчик, вигулював там свою хирляву пихату особу) замки і парки, заповнені більше сторожами, ніж статуями, весільними сукнями, жалобними процесіями, весіллями, а пізніше, трішки пізніше, коли виснажливе злиденне життя, виправні колонії, в'язниці, грабунки, образи, проституція до краю спотворять ці мрії — цілком природним орнаментом (включаючи своєрідну мову), що оздоблює мої шалені душевні почуття предметами мого жадання, якими я прикрашав своє реальне людське існування, але насамперед своє становище вкрай упослідженої дитини, чиє знайомство із в'язницею по вінця виповнить її душу щастям. Тюрма дає в'язневі те саме відчуття безпеки, що й королівський палац гостеві короля. Ці обидві споруди тримаються на нездоланній вірі тих, хто певний у тому ким він є — ким він хотів стати і ким залишиться назавжди. Мурування, матеріали, пропорції, архітектура цих будівель перебувають у злагоді з їхньою моральною цілісністю, яка гарантує їм непохитність, доки існуватиме суспільний лад, символом якого вони є. В'язниця дає мені цілковиту Гарантію. Я певний, що її збудували саме для мене — із палацом правосуддя, прибудовами, величним вестибюлем. Цілком серйозно: усе там призначалося мені. Суворість регламенту, його обмеженість і точність є, власне, тою самою сутністю, що й етикет королівського двору, що й вишукана тиранія ввічливості, об'єктом якої в цьому дворі стає гість. Як і мури в'язниці, палац складається із тесаного високоякісного каменю, мармурових сходів, щирого золота, з найрідкісніших скульптур королівства, з абсолютної влади його господарів; але їхня схожість ще й у тому, що ці дві споруди є: перша — основою, а друга — вершиною живої системи, яка обертається між цими двома полюсами, що її утримують і пригнічують, бувши, власне, силою в чистому вигляді. Який спокій у цих килимах, дзеркалах, у самій задушевності відхожих місць палацу! Тут, як ніде, ви не просто справляєте нужду на світанку, а надаєте цьому актові урочистої значущості, лише так досягаючи успіху, в туалеті, крізь матове скло якого видніються різьблений фасад, охоронці, статуї, парадний двір; у невеличкому нужнику, де шовковий папір такий, як і всюди, але куди щомиті може зайти у єдвабному халаті й рожевих капцях розпатлана, ненапудрена, припорошена фрейліна, аби живосилом очистити шлунок; у невеличкому нужнику, звідки мене не витягнуть силоміць грубі охоронці, оскільки ходити до вітру стає важливим актом, що має своє місце в житті, куди мене запросив король. В'язниця давала мені таке саме відчуття безпеки. Ніщо її не зруйнує. Вітровії, буревії не здатні її знищити. В'язниця залишається певна себе, а ви всередині неї певні себе. Проте, попри всю поважність, притаманну цим спорудам, поважність, яка змушує їх ставитися до себе з пошаною, примірятися одні до одних віддалік і розуміти одні одних, саме через земну велич вони й загинуть. Якби вони постали на землі, в цьому світі з більшою недбалістю, то, можливо, простояли б і довше, але їхня значущість змушує мене дивитися на них без жалю. Я визнаю, що їхні підмурівки засіли в мені самому, ними позначені мої крайні найжорстокіші потяги, і мій ядучий розум уже працює, аби їх зруйнувати. Сліпма я кинувся у злиденне життя — цю реальну подобу зруйнованих палаців, сплюндрованих садів, мертвої пишноти. Воно було їхнім румовищем, але що більше ці руїни були понівечені, то дальшим, глибше зануреним у святе минуле здавалось мені те, видимим знаком чого вони мусили бути, аж я вже не відав, чи живу я в злиденній пишноті, чи в розкішному паскудстві. Нарешті спроквола це почуття упослідженості відірвалося від того, що його викликало, припони, які тримали його в цих ідеальних позолотах — виправдовуючи в очах світу, в очах моєї плоті — майже пробачаючи його, лопнули, і воно залишилося одне на самоті з собою, зробилося єдиним сенсом свого буття, єдиною потребою самого себе і єдиною метою самого себе. Але саме ця уява полишеного напризволяще хлопчика, закоханого в королівські пишноти, і дозволила мені вкрити позолотою мій сором, приоздобити його Гравюрами і видавати за золотарський виріб у звичному розумінні цього слова, аж доки через часте його використання чи, можливо, через зужитість слів, якими той сором прикривався, на поверхню зринула покора. Моя любов до Стілітано повертала мені винятковий дар такої уяви. Якщо через цю любов я спізнав якесь благородство, то тепер я знову віднайшов справжній сенс життя — як-то кажуть, серцевину дерева — розуміння того, що моє життя мусить окреслитися поза вашим світом. Я набув суворості й розсудливості, які пояснюють моє ставлення до бідних: моя злиденність була така велика, що, здавалося, я складався із тіста, замішаного на ній. Вона була навіть моєю сутністю, що полонила і вигодовувала як моє тіло, так і мою душу. Я пишу цю книжку в розкішному готелі одного з найшиковніших міст світу, де я такий багатий, що не годен перейматися співчуттям до бідних: я їх переслідую. Якщо мені приємно ходити павичем перед ними, то я вельми шкодую, що не можу цього робити з більшим блиском і нахабством.