Я називаю відвагою шаленство у стані пристрасного потягу до небезпеки. Її помічають у погляді, в ході, в усмішці, й саме у вашому серці вона викликає хвилювання. Вона скидає вас із коня. Це шаленство — спокій, який вас збурює. Інколи кажуть: «О, цей хлопак добра штучка». У тонких Пілоржевих рисах крилася крайня жорстокість. Їхня вишуканість справляла надто несамовите враження. Жорстокі обриси єдиної руки Стілітано, коли вона лежала нерухомо на столі, крили в собі тривогу й небезпеку цього спокою. Я працював зі злодіями і сутенерами, чий авторитет мене захоплював, але мало хто з них виявляв справжню відвагу, адже навіть найхоробріший — Ґі — не відзначався жорстокістю. Стілітано, Пілорж, Міхаеліс були полохливими. І Жава теж. Навіть коли вони відпочивали, незрушні й усміхнені, то з очей, ніздрів, рота, долонь, набряклої матні, брутальних горбиків литок під ковдрою чи простирадлом, клубочилися випари осяйного і похмурого гніву.
Але ніщо так промовисто не свідчило про жорстокість Рене, як відсутність її звичних ознак. Його обличчя насамперед миловиде. Дещо приплющений ніс надає йому норовливого вигляду, тривожить душу олив'яна блідість його збентеженого обличчя. Погляд суворий, рухи спокійні й певні. У нужниках він із холодним розмислом духопелить педиків, обшукує їх, оббирає, винагороджуючи інколи, як ото дають якусь милостиню, ударом підбора в писок. Я не люблю його, але його спокій мене полонить. Він обкручує свої дільця вночі, у наймоторошніший час, біля пісуарів, на лучках та в гаях, під деревами на Єлисейських полях, неподалік вокзалів, поблизу воріт Майо, в Булонському лісі (і то завжди вночі) з поважним виглядом, без будь-якого романтизму. Коли він повертається о другій чи третій годині ночі, я відчуваю, що пригоди з нього аж пруть. Кожна частина його тіла брала участь у нічних авантурах: його долоні, руки, ноги, потилиця. Але він, не відаючи про ці дивовижі, розповідає мені про свої приключки зрозумілою мовою. Він дістає з кишені каблучки, обручки, годинники — свою нічну здобич. Він складає їх у велику склянку — незабаром вона буде повна. Його не дивують ні педики, ні їхні звички, які лише сприяють його злочинним походенькам. Із його розповіді, коли він сидить на моєму ліжку, моє вухо вихоплює уривки з його пригод: «Офіцер у споднях, у якого він витягує гаманець,[iv] командує, тицяючи догори вказівним пальцем: «Геть!» Рене глузливо відповідає: «Це тобі не військо». З усієї сили він затопив якогось дідугана по голові кулаком. Той непритомніє, а Рене тим часом гарячково розв'язує пакунок, де зберігається запас ампул із морфієм. Обібравши педика, він змушує його уклякнути перед ним. Я дуже уважно слухаю його оповідки. Моє антверпенське життя набирається снаги, триваючи у міцнішому тілі, за звірячими приписами. Я підбадьорюю Рене, даю поради, він прислухається до мене. Я підкидаю йому думку, щоб він ніколи не озивався перший.
— Дай виростку підійти, хай покружеляє довкола тебе. Вдай, ніби ти трохи подивований, коли він пропонує свої любощі. Знай, із ким треба прикинутися дурником.
Щоночі він повчає мене. Його слова не збивають мене з пантелику. Моя тривога, здається, породжена тим, що в глибині душі я беру на себе водночас ролю жертви і злочинця. По суті ночами я випускаю, проектую, мов на екран, жертву і злодія, що виходять із мене, я примушую їх з'єднатися де-небудь, а на ранок моє хвилювання посилюється, оскільки я знаю, що жертва ледь не померла, а злочинець мало не загув на каторгу чи під гільйотину. Отже, моя тривога поширюється аж до отої заповітної частинки мого «я»: до Гвіани.
Рухи тих юнаків, як і їхня доля, хоч-не-хоч безладні, їхні душі змирилися з жорстокістю, якої не бажали. Вони її приручили. Ті, для кого жорстокість є звичним станом, простодушні віч-на-віч із собою. Рухи, які творять це навальне і спустошливе життя, кожен рух — щиросердий, прямий, чіткий, як штрих якогось великого рисувальника, але при зіткненні цих рухливих штрихів гуркоче гроза, спалахує блискавка, яка вбиває їх або мене. Та чого варта їхня жорстокість супроти моєї, яка полягає в тому, аби перебрати на себе їхню жорстокість, зробити її моєю, відчувати в ній потребу, здобути її хитрощами, використати, нав'язати її собі, осягнути, замислити, розпізнати і взяти на себе її небезпеки? З другого боку, чого варта моя вимушена жорстокість, необхідна для мого захисту, моєї твердості моєї суворості супроти жорстокости, від якої вони потерпають, як від прокляття, що підіймається з їхнього внутрішнього вогню, разом зі світлом, яке огортає їх зокола і осяває нас? Ми знаємо, що їхні авантури — то дітвацтво. Самі ж вони макоцвітні. Вони погоджуються вбивати або ж бути вбитими через якусь там гру в карти, у якій їхній суперник — чи вони обидва — вдаються до шахрайства. Одначе саме завдяки таким хлопцям і можливі трагедії.