Зі Стілітано я був безнадійним бідакою, пізнаючи у найвиснаженішій країні Європи найсухішу поетичну формулу, яку інколи пом'якшував ночами мій чутливий дрож перед природою.
На кілька сторінок вище я написав: «… поле у смерканні». Я не уявляв тоді, що в ньому, тому полі зачаїлася неабияка загроза, десь там ховаються воїни, які мене вб'ють або ж візьмуть на муки; навпаки, воно було таке по-материнському ніжне і добре, що я боявся залишитися не самим собою, щоб ліпше розчинитися в цій доброті. Мені часто доводилося стрибати з товарного потяга і блукати серед ночі, дослухаючись до її неквапливої праці; я присідав навпочіпки в траві або не наважувався цього робити і стояв, завмерши посеред луки. Вряди-годи я уявляв, що поле — то кін якоїсь події, де я розставляв героїв, які досить правдоподібно, аж до смерти, зображуватимуть мою справдешню драму: між двох самотніх верб юний убивця, тримаючи одну руку в кишені, цілиться зі свого револьвера і стріляє фермерові в спину. Чи не уявна участь у людських авантурах надавала рослинам такої чуйної лагідности? Я їх розумів. Я вже не голив пушок на губі, який не подобався Сальвадорові, і що далі то більше набував вигляду волохатого стебла.
Сальвадор не прохопився жодним словом про Стілітано. Він став ще гірший, а проте втішав інших блудяг у завулках чи на вбогих лежаках.
— Треба бути збоченцем, щоб кохатися з цим хлопаком, — відгукнувся якось Стілітано про Сальвадора.
Який чудовий, лагідний і щиросердий прогріх, що дозволяє любити тих, хто гидкий, брудний і потворний!
— Ти, як і раніше, знаходиш хлопців?
— Якось викручуюся, — відповів Сальвадор, показуючи свої рідкі чорні зуби. — Тут є такі, що віддають останнє із солдатського заплічника чи казанка.
З неухильністю закономірності він завжди виконував свою нехитру повинність. Його жебрацтво нагадувало стоячу воду. Воно перетворилося на застигле прозоре озеро, якого ніколи не хвилював подмух вітру, і цей сіромашний страмник був доконаним образом того, ким я хотів стати. Саме тоді, можливо, якби я зустрів свою матір і якби вона була вбогіша за мене, то разом з нею ми б спробували злетіти — хоча на язиці, здається, крутиться слово «падіння» або якесь інше, що означає рух униз — саме злетіти, наголошую я, хоча цей злет тяжкий і стражденний, який веде до приниження. З нею я б удався до такої авантури й описав би її, аби прославити наймерзенніші стосунки — вчинки чи слова, — покладаючись на любов.
Я повернувся до Франції. Без жодних клопотів перетнув кордон, але через кілька кілометрів уже у французькому селі мене заарештували жандарми. Моє лахміття було надто схоже на іспанське.
— Документи?
Я показав зашмульгані, порвані від частого згортання й розгортання папери.
— А свідоцтво?
— Яке свідоцтво?
Отоді-то я й дізнався про принизливе антропометричне свідоцтво. Його видавали всім волоцюгам. Його візують у кожній жандармерії. Мене вкинули до буцегарні.
Після тривалого перебування у в'язницях злодій покинув Францію. Спочатку він подався до Італії. Причини, що привели його туди, геть незрозумілі. Можливо, через сусідство кордону. Рим. Неаполь. Бриндизі. Албанія. На судні «Роді», що доправило мене до Самті-Карента, я краду валізу. У Корфу портове начальство відмовляє мені у дозволі сісти в човен, який я винайняв, щоб доплисти до берега. Вони мене примушують переночувати в човні, а потім відряджають назад. Відтак Сербія. Потім Австрія. Чехословаччина. Польща, де я пробую збувати фальшиві злоті. Куди не кинь: крадіж, в'язниця і депортація із кожної з цих країн. Я перетинаю кордони вночі, в осінню, що доводить до відчаю, пору, коли всі хлопці обважнілі й потомлені, а також весною, коли раптово, щойно стемніє, вони виходять невідь-звідки, щоб розсипатися вуличками, набережжями, фортечними мурами, громадськими парками, кінотеатрами й казармами. Нарешті — гітлерівська Німеччина. Відтак Бельгія. В Антверпені я знову зустріну Стілітано.
Брно — чи Брюнн — місто в Чехословаччині. Я дістався туди пішки, під дощем, перетнувши австрійський кордон у Реці. Дрібні крадіжки по крамницях дали мені змогу прожити кілька днів, але я був без друзів, серед роздратованих людей. Тим часом мені хотілося бодай трішки перепочити після бурхливої мандрівки через Сербію та Австрію, після втечі від поліції обох цих країн та її спомагачів, які заповзялися мене погубити. Місто Брно похмуре, дощове, задушене фабричним димом і безбарвним камінням. Моя душа була б там відпружена й оспала, як у кімнаті з причиненими віконницями, якби хоч кілька днів я міг не перейматися грошима. У Брно розмовляли німецькою і чеською мовами. Так, наприклад, тут у місті моцувалися вуличні ватаги молодих співаків, ведучи справжню війну між собою; мене прийняли в одну з них, де співали німецькою. Нас було шестеро. Я збирав пожертви і порядкував грішми. Троє моїх друзяк грали на гітарі, ще один — на акордеоні, а п'ятий співав. Я надибав на них одного млистого дня, коли вони стояли під якимось муром і давали концерт. Одному з гітаристів було років з двадцять. Він був білявий, у шотландській сорочці та вельветових штанях. Вродливих людей у Брно мало, але це обличчя полонило мене. Я прикипів до нього поглядом і постеріг, як він обмінявся згідливою усмішкою з гладким рожевощоким чолов'ягою, у строгому костюмі, який тримав у руці шкіряного портфеля. Коли я йшов від них, то подумки розмірковував, чи здогадувалися ці молодики, що їхній приятель віддається багатим міським педікам. Я пішов собі далі, але потім ще не раз зустрічався з ватагою на різних роздоріжжях. Жоден із них не був із Брно, окрім того, хто став моїм другом і якого звали Міхаеліс Андрич. Рухи він мав ґраційні, але не жінкуваті. Протягом усього часу, поки Міхаеліс був зі мною, він ніколи не переймався жінками. Побачити вперше педераста з чоловічими, навіть трохи грубуватими, манерами було для мене дивовижею. Серед гурту музик він виглядав аристократом. Усі вони мешкали в підвалі, там готували й їжу. За кілька тижнів, проведених разом з ними, мені важко пригадати щось особливо значуще, окрім любови до Міхаеліса, з яким я розмовляв італійською. Він познайомив мене з одним промисловцем. Хоч той був рожевощокий і гладкий, проте не видавався приземкуватим. Я був певний, що Міхаеліс до нього байдужісінький, та все ж пояснив йому, що крадіжка ліпша від проституції.