«Запізно, — казав я сам собі, — коли я добре вдягався, коли мав годинника та блискучі мешти, тоді міг бути їм рівнею, але тепер уже запізно, я — халамидник».
Мені здавалося, ніби я до решти зганьбив себе, хоча щасливий випадок і допоміг мені через кілька місяців повернутися на волю. Я вирішив жити з похнюпленою головою і торувати собі шлях у напрямку мороку, всупереч усім вам, висмоктуючи всі соки зі споду вашої краси.
Уява багатьох літераторів частенько потішала себе думкою про банди. Про Францію говорили, що вона ними аж кишить. При цьому мали на увазі безжальних зарізяк, збратаних бажанням грабувати, жорстокістю і ненавистю. Чи таке можливе? Здається малоймовірним, щоб такі людці потрапили згуртуватися. Боюся, в банди їх об'єднує насамперед їхня жадоба, яка маскується під гнів — найсправедливіший вияв протесту. Докопуючись до таких причин та виправдань, ми, з огляду на ці причини, швидко доходимо загального висновку. Ніколи Злонесамовита затятість усупереч вашій моралі не злютовує людей поза законом у банди, окрім хіба що дітей. У тюрмах кожен злочинець може мріяти про якусь напрочуд згуртовану, одрубну, але дужу організацію, яка б стала прихистком від світу і його моралі: одначе то лише мрія. Такою фортецею, ідеальним кублом, бандитським кишлом, об яке розбиваються світові сили, є в'язниця. Щойно злочинець входить у контакт із узвичаєними законами, як він підкоряється їм. Якщо в наші дні преса галасує про банди, утворені з американських дезертирів та французьких злочинців, то не йдеться про якусь організацію, а радше про випадкові недовговічні спілки щонайбільше трьох-чотирьох людей.
Я здибався з Міхаелісом, коли він вийшов із Катовіцької в'язниці. Я був на волі вже з місяць. Перебиваючись дрібними крадіжками у довколишніх селах, я оселився в парку на околиці міста. Стояла літня пора. Інші халамидники приходили сюди переночувати на лужках у затінку крислатих кедрів. На зорі з моря квітів підводився злодій, юний жебрак і, позіхаючи, зустрічав перші сонячні паруси, інші ськалися, сидячи на сходах псевдогрецького храму. Я ні до кого не обзивався. Одинцем я йшов за кілька кілометрів, переступав поріг церкви і крав гроші з карнавки за допомогою палиці, обмазаної клеєм. Надвечір, як завжди пішки, я повертався в парк. Цей Двір Чудес був просто блискучий. Усі пожильці молоді. Якщо в Іспанії вони гуртувалися, рознюхуючи один в одного про блатну малину, то тут старці та крадії зовсім не зналися між собою. Здавалося, вони увійшли до парку через потаємні двері. Вони безшелесно ковзали вздовж пагорбів та гаїв. Їх виказував лиш вогник цигарки чи шурхіт їхніх кроків. Ранок стирав їхні сліди. Так от, така химородність мене окрилювала. Скрутившись калачиком у затишному закутку, я почувався приголомшеним під зоряним небом, на яке дивилися колись Олександр і Цезар, тимчасом як я був лише жебрак і лінькуватий злодюжка. Я перетнув Європу завдяки засобам, які є зворотнім боком уславлених засобів, проте я робив власні таємні нотатки з такими самими дорогоцінними подробицями, як і в історіях великих завойовників. Ці подробиці мають виліпити з мене найхимернішого, найрідкіснішого з персонажів. Торуючи свій шлях, я не переставав пізнавати найпохмуріші злидні. Можливо, мені ще бракувало вбрання безсоромного педераста, за яким я жалкую, що не зберіг у своїх валізах і не носив під звичним одягом. Одначе вночі, щойно я перелазив через паркову огорожу, як одразу ж крадькома натягував на себе вкрите блискітками дрантя.
Під газовим шарфом угадується напівпрозора блідість голого плеча: вона чиста, як барселонський ранок, коли процесія Каролінок вирушила на покладання квітів до пісуара.[xxi] Місто допіру прокинулося. Робітники поспішали на роботу. Перед кожними дверима на хідник виставляли відра з водою. Зодягнені у власне безглуздя, Каролінки почувалися захищеними. Жодні кпини не могли їх дійняти, убозтво їхнього канцур'я свідчило про їхні злидні. Сонце щадило цю гірлянду, яка сяла власним світлом. Усі вони були мертві. Ті, чий вуличний хід ми спостерігаємо, — лише Тіні, відірвані від цього світу. Педерасти — блідий і строкатий нарід, що зростає у свідомості добродіїв. Вони ніколи не матимуть права на світло, на справжнє сонце. Але, витурені на задвірки, вони спричиняються до найкумедніших бід, що провіщають нові красоти. Одна з Каролінок, Велика Тереза, чатувала на клієнтів у нужниках. Коли смеркалося, вона приносила в один із пісуарів, що неподалік від порту, складаний стілець, сідала й починала плести дротами. Час від часу вона уривала працю, аби перекусити тартинкою.
[xxi] Читача попереджено — ось і його черга, — що цей звіт про моє інтимне життя або про те, що воно навіює, буде лише піснею про любов. Справді-бо, моє життя було приготуванням до еротичних авантур (не до ігор), сенс яких я хочу нині збагнути. На жаль, то був героїзм, який видається мені надміру обтяженим любовною цнотою, а що герої існують лише в нашій свідомості, то їх усе ж таки треба витворювати. Ось чому я вдаюся до слів. Ті, яких я вживаю, навіть якщо я пробую з їхньою допомогою щось пояснити, мають заспівати. Чи те, про що я пишу, правда? А чи брехня? Лише ця книжка про любов стане реальністю. Факти, які є її підставою? Я мушу бути їхнім охоронцем. Та й зовсім не їх я відтворюю.