Друга, панна Дора, вигукувала пронизливим голосом:
— Яке це жіноцтво бридке… ця мужва!
Від того крику, якого я ніколи не забуду, народжується блискавичне, але глибоке усвідомлення їхнього відчаю, що був і моїм. Вирвавшись — та чи надовго! — з нечисті, я хочу туди повернутися. Хай принаймні моє перебування у вашому світі дозволить мені створити книгу для Каролінок.
Я був цнотливий. Моє вбрання захищало мене, і я чекав сну в артистичній позі. Я дедалі більше відривався від ґрунту. Я вже линув над землею. Я був певен, що зможу облетіти її з тією самою легкістю, то більше, що мої напади на церкви робили мене ще невагомішим. Після повернення Міхаеліс ледь сковував мене, оскільки був моїм напарником у цих нападах; він майже завжди всміхався знайомою усмішкою.
Я захоплювався цими нічними містеріями і навіть тим, що вдень земля була похмура. Знаючи майже все про бідність, про те, що вона вкрита гнояками, тепер я бачив, як вона вимальовувалася під місячним сяйвом, викраювалася на кшталт китайських тіней поміж листям. Вона втратила тілесність, обернулася на силует, і я здобув небезпечний привілей пройти крізь неї у гущі своїх страждань та крови. Я дізнався, що навіть квіти чорніють уночі, коли хотів нарвати їх, аби покласти до вівтарів, карнавки яких я зламував щоранку. Цими букетами я не прагнув загодити ані якогось святого, ані Діви Марії, а лише намагався надати своєму тілу та рукам умовно гарних поз, здатних ввести мене у ваш світ.
Вас, очевидно, здивує, що я так мало описав яскравих персонажів. Мій переповнений любов'ю погляд не розрізняє, та й тоді не розрізняв, разючих зовнішніх даних, що примушують дивитись на людей, як на речі. Будь-якому найчудернацькішому на вигляд учинку, я, не вагаючись, одразу ж знаходив виправдання. Мені здавалося, що найнезвичайніший рух чи поведінка відповідають внутрішній потребі; я не вмів, я й досі не вмію кепкувати. Будь-яке почуте мною міркування, навіть нісенітне, здавалося мені доречним. Отже, я мусив пройти через виправні колонії, тюрми, пізнати злодійські кубла, бари, дороги, які мене вже не дивували. Пригадуючи ті часи, я не знаходжу в своїй пам'яті жодного з персонажів, чий погляд був би глузливіший і колючіший, ніж мій. Ця книжка, поза всяким сумнівом, розчарує. Щоб урвати її монотонність, я спробую розповісти вам кілька анекдотів, донести до вас кілька фраз.
У суді. Суддя: «Навіщо ви вкрали цей духовий інструмент?»
Підсудний: «Через бідність, пане суддя».
Суддя: «Це не виправдання».
— Я пройшов усю Європу, — казав мені Стілітано. — Я побував навіть у Греції.
— Тобі там сподобалося?
— Непогано. Але подекуди там руїни.
Міхаеліс — красень чоловік, зізнався мені, що більше гордий із захоплених поглядів чоловіків, ніж жінок.
— Цим я пишаюся більше.
— Але ж ти не любиш чоловіків.
— Дарма. Я щасливий, коли, вгледівши мою сподобну пику, вони пускають слину від хоті. Саме через це я такий люб'язний з ними.
Коли я тікав від переслідування Королівською вулицею, жах, який викликали в мене наглядачі, посилювався грізним шурхотом їхніх прогумованих плащів. Тепер щоразу, коли я чую такі звуки, серце моє стискається.
Під час арешту за крадіжку документів, дотичних до IV Інтернаціоналу, я познайомився з Б. Йомубyло років двадцять два — двадцять три. Він боявся, що його запакують у колонію. Коли ми стояли в черзі на антропометрію, він підійшов до мене.
— Мене теж, — сказав я, — можуть запроторити до колонії.
— Це правда? Ставай поряд зі мною, «вони», можливо, поселять нас в одну халупу. (Так в'язні з любов'ю, пестливо називають свою камеру.) Якщо попадемо в колонію, то якось там облаштуємося, аби почуватися щасливими.
Коли ми повернулися після з'ясування особи, він вибрав слушний момент і сказав мені по секрету:
— Я знав двадцятирічного хлопця, який одного чудового дня попросив мене знайти для нього сутенера.
Того ж вечора він зізнався:
— Я тобі молов, що на язик наверзеться. Я потребую цього.
— Тут ти це знайдеш, — сказав я йому.
— Тому я не дуже й переймаюся.
Б. не запроторили до колонії. Я здибався з ним на Монмартрі. Він відрекомендував мене своєму товаришеві, священику, з яким щоночі торгував тілом.
— Чому ти не товчеш свого кюре?
— Не знаю. Він надто розкішний.
Коли ми зустрічаємося, він часто мені про нього розповідає. Він каже «мій кюре» з якоюсь ніжністю. Священик, який за ним гине, пообіцяв йому посаду церковного старости у своїй парафії.